— Не залишайте нас! Інакше всі зусилля були марні! Я не можу один захистити їх!
Ґордон, напружуючи останні сили, біг по бетонному полю. Всі його почуття були спрямовані назустріч розкритим люкам корабля. Він чув, як поруч біжить Коркханн. На мить йому здалося, що Сірий відмовився від погоні і що більше нічого не станеться, але удар беззвучного грому тут же кинув його у небуття. Тіло Ліанни вислизнуло з його рук. Інстинктивно він намагався прикрити її своїм тілом. Вона застогнала. Засліплений, охоплений невідомою силою, Ґордон боровся з мороком, який огортав його свідомість, намагаючись будь-що добратися до люка. Світло його ставало все яскравішим… яскравішим… сліпучим… Руки і голоси. Ґордон виринув з кромішнього крижаного мороку, побачив обличчя, людей у формі, Ліанну на руках у Гарн Горви… Потім він відчув, як його піднімають сильні руки. Далеко позаду пролунав лютий свист, наче ураган пронісся у кронах дерев. Двоє внесли у корабель непритомного Коркханна.
Владний голос Гарн Горви наказав:
— Приготуватися до старту!
Зі скреготом закрився вхідний люк, завили сирени, замиготіли червоні стартові вогні… Це було останнє, що бачив і чув Ґордон.
Він прокинувся у салоні. Ліанна притислася до нього, бліда до синяви. Очі її були розширені від пережитого жаху, вона тремтіла, немов перелякана дитина. Крейсер вже вийшов за межі атмосфери. Помаранчевий диск Тейна швидко зменшувався. Тільки тепер до Коркханна повернулася свідомість. Погляд його блукав, але голос дзвенів від гордості:
— Хвилину, цілу хвилину!.. Цілу хвилину я стримував його один!
— Коркханн, хто це… Хто цей Сірий? — Запитав Ґордон.
— Думаю, він не з нашої Галактики, — пошепки відповів Коркханн, — Думаю, прокинулися стародавні демони… Думаю… Міністр опустив голову і більше нічого не сказав. Ґордон занурився у свої думки. «Так, — подумав він, — там, у XX столітті, я згадував красу цього безкрайнього світу, але забув про його жахи і небезпеки. Однак, це набагато краще, ніж те мерзотне життя, бранцем і заручником якого я був… Так, це помилка, доктор Кеоґ! Помилка вважати, що реальна лише крихітна планета зі своїм неквапливим плином часу, а безмежний океан майбутнього світу не має жодного значення. Нехай це мрія, доктор, але я вибрав цю мрію, я пожертвував усім заради неї, і я ніколи не повернуся назад!»
Частина друга. Берега нескінченності
1
Зовні, під світлом місяців, спали спокійним сном стародавні королі Фомальгаута, висічені з каменю. Вздовж всієї дороги від світлого міста до розкішного палацу височили їх статуї. Одинадцять династій, більше сотні королів — душі тих, хто проходив по цій дорозі наповнювалися страхом і повагою. Дорога під місяцями залишалася пустельній і тихою, і в їх мінливому світі кам’яні обличчя, здавалося, посміхаються і хмуряться, розмірковуючи про щось своє, потаємне.
Стоячи обличчям до величної алеї у великому, похмурому просторі тронного залу Джон Ґордон відчував себе маленьким і незначним. З висоти стін на нього дивилися інші обличчя, написані маслом, і йому здавалося, що він читає у їх поглядах презирство. «Землянин, людина з древнього XX століття, що робиш ти тут, поза своїм часом і простором?»
І дійсно, що він тут робить?
Він відчував себе нескінченно чужим до всього навколишнього. Фізично відчував, як провалюється у безодню парсеків і тисячоліть. Вже не вперше він боровся з цим відчуттям. Секстильйони кілометрів і тисячі століть відгородили його від світу, в якому він народився. Тричі він перетнув неймовірну прірву простору і часу, але сам при цьому не змінився. Він залишався Джоном Ґордоном з Нью-Йорка XX століття.
Чому? Заради чого він смертельно ризикував? В ім’я чого атоми його тіла перетинали безодню часу, щоб возз’єднатися у далекому майбутньому? Він думав, що робить це через жінку, яку покохав, будучи в образі Зарт Арна. Але тепер вона бачила в ньому лише чужого, прибульця, і залишалася недоступною. Навіщо він тут опинився? Навіщо???
Він стояв у гнітючій темряві величезного залу. І раптом здригнувся, почувши свистячий нелюдський голос:
— Так дивно, Джоне. У хвилини найбільшої небезпеки ви зовсім не відчуваєте страху, а зараз весь тремтите. У густих сутінках можна було б прийняти Коркханна за людину, якби не шерех його пір’я і обличчя з гачкуватим дзьобом і мудрими спокійними очима.
— Здається, я просив вас не читати мої думки.
— Ви не розбираєтеся у телепатії, — сказав Коркханн. — Я не заглиблююсь у ваші думки, але не можу заборонити собі відчувати ваш емоційний настрій. — Помовчавши, він додав: — Я прийшов до вас, щоб проводити на Раду. Мене попрохала Ліанна. Ґордон знову відчув, як у душі оживають роздратування і образа.