— Де Ліанна? — Запитав Ґордон.
— Вона чекає на тебе. — Зарт Арн махнув у бік суміжної кімнати. — Вона хотіла бути тут, але ми вирішили, що краще, якщо вона побуде там… поки ти остаточно не оговтаєшся. Ґордон відчув, як шалено закалатало серце. Реальність чи видіння, істина чи безумство — яка різниця? Він живий, і Ліанна чекає на нього. Він схопився і полегшено розреготався, коли вони кинулися до нього, щоб підтримати.
— Я довго чекав — сказав він Зарт Арну, — Іноді приходив у відчай. Але тепер все добре. Життя таке, яким воно є. Чи не можна ще стаканчик цього пекельного вогню, га? Та добре було б якийсь одяг.
Зарт Арн подивився на свого компаньйона.
— Як ви вважаєте, Лекс Вель?.. Ґордон, познайомся з сином Вель Квена. Він замінив тут свого батька. Без нього я б ніколи не розв’язав цю важку задачу.
— Так, — підтвердив Лекс Вель. І додав, щиро потискуючи руку Ґордона: — А вставати вам поки що рано. Відпочиньте ще трохи, потім ми повернемося до цієї розмови.
Ґордон не без жалю ліг знову. Зарт Арн сказав:
— Ти не уявляєш, який прийом чекає на тебе у Трооні. Мій брат — один з небагатьох, хто повністю у курсі всього. Він знає, чим я тобі зобов’язаний. Але віддячити тобі у повній мірі, на жаль, ми не в змозі.
Ґордону згадалося, як Джал Арн, щойно прийнявши всю повноту влади після загибелі батька, сам ледве уникнув замаху на своє життя і звалив на Ґордона важкий тягар влади та захисту Імперії. І Ґордон, треба відзначити, викрутився з ситуації з честю — завдячуючи Небу та неймовірному, божевільному везінню. На його губах пробігла посмішка.
— Дякую.
І, непомітно для себе, Джон Ґордон знову занурився в сон. Коли він прокинувся, світло було не настільки яскравим, тіні подовжилися. Зарта не було в кімнаті. Лекс Вель оглянув Ґордона та вказав на одяг, який висів на спинці крісла. Ґордон одягнувся. Він ще відчував тремтіння у колінах, але сили швидко поверталися. Костюм з тієї самої шовковистою тканини, яку він добре пам’ятав: безрукавка, штани мідного кольору і плащ. Ґордон поглянув у дзеркало: ніколи раніше він не бачив себе в цьому вбранні. На тілі Зарт Арна воно виглядало цілком природно, а зараз змусило його посміхнутися. Він ніби потрапив на бал-маскарад. Аж раптом йому відкрилася страшна правда: Ліанна ніколи його не бачила! Вона кохала його, коли він був у образі Зарт Арна, і лише потім дізналася, що він — це Джон Ґордон з XX століття. Що відбудеться, коли вона побачить його у цьому, теперішньому вигляді? Можливо, тепер він буде для неї звичайним, навіть, непривабливим?.. Ґордон невпевнено звернувся до Лекс Веля:
— Можна ще стаканчик цього стимулятора?
Той оцінююче поглянув на нього, потім приніс потрібне. Ґордон осушив стакан, і тут з’явився Зарт Арн.
— Що відбувається?
— Не знаю, — зам’явся Лекс Вель. — Все було добре, а потім…
Зарт Арн привітно посміхнувся Ґордону:
— Здається, розумію. Це через Ліанну?
Ґордон ствердно кивнув.
— Мені щойно спало на думку, що вона… Що вона мене жодного разу не бачила.
— Не турбуйся. Я описав їй твою зовнішність. Вона просила про це як мінімум десять тисяч разів. — Зарт Арн поклав руку на плече Ґордона. — Можливо, їй знадобиться якийсь час, щоб звикнути до тебе, але наберися терпіння. У її почуттях не сумнівайся. Вона дуже довго чекала — тут, далеко від свого королівства. — Безліч раз державні справи вимагали її втручання, але вона залишалася тут. Ігнорувала послання з Фомальгаута і не слухала мене. Єдина надія, що тебе вона буде слухати. Скажи їй, Ґордон. Скажи, що вона повинна повернутися до королівства.
— Справи кепські?
— Завжди погано, коли керівник держави не на місці. Вона, щоправда, нічого не розповідає, але послання з Фомальгаута йшли спочатку під грифом «терміново», тепер — «надтерміново». Поговориш з нею?
— Звичайно, — відповів Ґордон, радіючи, що нові турботи витісняють його власні проблеми.
— Прекрасно, — сказав Зарт Арн, беручи його під руку. — Сміливіше! Не забувай — вона знає тебе з моїх розповідей. І ніяк не очікує побачити Аполлона. Він так подивився на Ґордона, що той не зміг стримати усмішки.
— Дякую, друже, — з почуттям сказав Ґордон.
Вона чекала його у маленькій кімнаті з вікнами на захід. Снігові піки, здавалося, були облиті рідким золотом, а ущелини занурені у пурпурову тінь. Зарт Арн проводив Ґордона тільки до дверей. У кімнаті стояла тиша. Ліанна повернулася від вікна і Ґордон застиг на місці, не в силах рушити або заговорити. Вона була настільки ж прекрасна, як і в його спогадах: тоненька, граціозна фігурка, чудове золотисте волосся з попелястим відтінком, сірі, ясні очі. Що відбувалося у серці Ґордона неможливо було передати словами; але він тільки тепер по-справжньому усвідомив, що все, що відбувається — реальність.