Ґордон зі страхом дивився на екран, перед яким застиг у напруженій позі Хелл Беррел. У всіх напрямках миготіли вогні і різнокольорові спалахи, проносилися кам’яні брили і уламки всіляких форм і розмірів. Не витримавши, Ґордон відвернувся. А він було вважав, що непогано знає Галактику! Як з’ясувалося, все, що він раніше бачив, це тільки квіточки… ІІІорр Кан повернувся з пляшками і фужерами.
— Я раптом подумав, що у Обд Долла де-небудь повинен бути бар. Ці графи завжди не проти пропустити чарочку- дві. Тримайте.
Ґордон машинально взяв фужер.
— Пити? Зараз? Тут? — Він кивнув головою у бік екрану, на якому у божевільному танці злилися уламки, пил, кольорові відблиски і спалахи вогню.
— У будь-який момент якийсь уламок…
ІІІорр Кан опустився у сусіднє крісло.
— Саме так. Годі придумати кращий привід, щоб випити?
Несподівано для себе Ґордон усміхнувся. Він був наляканий до такої міри, що став нечутливий до страху. Страх вбив у ньому страх. Парадоксально, але пропозиція ІІІорр Кана видалася йому зараз цілком розумною. Хелл Беррелу потрібно одне: щоб вони сиділи тихо і не заважали. Що ж, це не найгірший спосіб поводитися тихо. Він залпом проковтнув вміст фужера. Вино було молочного кольору, дуже ніжне на смак, але обпікало як пекельний вогонь.
— У нас у Темних Світах таких вин не було, — промовив Шорр Кан. — Дайте-но ваш келих.
— Пригадую, — відгукнувся Ґордон, — Коли ми з Ліанною були у полоні на Талларні… Як це було давно! Тоді ви сказали, що хотіли б запропонувати що-небудь випити, але не тримайте у себе нічого такого. Це не відповідало би суворому образу патріота-аскета, який ви собі обрали. Шорр Кан з жалем посміхнувся.
— Так. Але це ні до чого не привело. — Він подивився на Ґордона, і у погляді його промайнуло щось подібне до жалю. — Майже вся Галактика була у моїх руках. Але тут з’явилися ви! Мушу визнати, ви здорово сплутали мої карти. У рубці пролунав звук настільки високий, що занили зуби — ніби корабель врізався у щільну хмару космічного пилу і він, немов величезна терка, прийнявся обробляти обшивку. Ґордон з тривогою обернувся до екрана. Мерехтіння зіркових вогнів стало ще інтенсивніше. Темний силует Хелла частково закривав цю феєрію фарб, наче уособлюючи символ боротьби людини з Всесвітом. На Ґордона накотилася нова хвиля паніки. Він поспішно відвернувся і знову наповнив келих.
— Людина з минулого, — продовжував тим часом ІІІорр Кан. — Розум, який випірнув з неймовірної безодні часу, знаходить нове життя у тілі Зарт Арна і перетворює на ніщо зусилля довгих двадцяти років!
Він перекинув келих і похитав головою.
— І до чого я докотився? Спочатку король Ліги Темних Світів шукає притулку у графів Межі. Потім ховається у зоні Розбитих Зірок в товаристві гордого, але занадто прямолінійного імперського капітана і, вибачте мене, Джон Ґордон, божевільного землянина, вихідця з минулого, який навряд чи сам знає, хто він є… і який зовсім скоро перетвориться на атоми міжзоряного пилу. Який фінал для Шорр Кана!
— Не впадайте у відчай, — посміхнувся Ґордон. — Як сказав один з наших письменників, «королі народжуються не для довгого життя, а для слави».
— Вип’ємо ж за того, хто це сказав! — Проголосив ІІІорр Кан. — А на що схоже це ваше далеке минуле, Джон Ґордон? Я вже одного разу питав, але тоді ви збрехали. Я не повірив жодному вашому слову.
— Знаєте, мої спогади стають все менш виразними. — Ґордон сьорбнув з келиха. — Там був такий собі Кеоґ, намагався мене переконати, що майбутнє, у якому я побував, це всього лише мана, самонавіювання… «Ви ненавидите Землю і сьогодення, — говорив він, — і тому вигадали всі ці зоряні королівства та космічні війни». За моїх часів Землю ще ніхто не залишав, космічні подорожі були мрією, і мої розповіді про майбутнє він вважав маячнею божевільного. Ґордон кинув новий погляд на екран. І тут же пожалів про це. На корабель насувалися три величезних вогненних згустки, два яйцевидної форми і один як гігантське колесо. Хелл Беррел, вперто нахиливши голову, стояв біля пульта і, як здалося Ґордону, чекав неминучого кінця.
Ґордон поспішно відвернувся і знову наповнив келих. Він сподівався, що часу, щоб спорожнити його, вистачить. І раптом згадав Ліанну. Як дивно. У цьому безперервно наростаючому жаху, в очікуванні неминучої смерті, коли все на світі втратило будь-який сенс, тільки думки про неї залишилися важливими і реальними. Навіть якщо він буде жити — а у цьому Ґордон мав підстави сумніватися, — вона для нього втрачена. Але, думаючи про неї, він був щасливий.