А й справді, хто ж то принишк у темному коридорі? Так і є! Та це ж Андрійко… І не боїться, що його замкнули в школі! Ось він підкрався до вікна. Подивився, переждав якийсь час. Напевне, очікуючи, коли учні розійдуться. Потім швиденько увімкнув рубильника. Вискочив через вікно на ґанок, відчинив вікно до фізкабінету і поліз у нього. У кабінеті підійшов до нерухомого робота.
В сутінках електронний чоловічок якось дивно блимав очима. Андрійко глянув і спочатку аж злякався. Думав уже дременути. Навіть на підвіконня вистрибнув…
Але спохватився:
— Ех ти, герой… Та це ж лялька! Подумаєш! От візьму та й сховаю її в крільчатнику. Щоб знали, як кривдити Андрійка!
І став уголос міркувати, який-то переполох зчинять хлопці, коли довідаються, що робот пропав.
Сміхота буде!
А тим часом щось настирливо дзижчало, як ото комар.
З-з-з-з…
Що б воно могло бути? Та Андрійкові байдуже, він і не дослухається. Звідкіль йому знати, що Михайло Васильович залишив вилку в розетці і що тепер, коли він, Андрійко, увімкнув рубильника, робот почав заряджатися.
Час спливав хвилина за хвилиною. Малий пустун сидів на підвіконні й похвалявся.
— Хай тоді шукають свою ляльку. А я мовчатиму… Хіба пообіцяють, що ніколи не кривдитимуть мене. Тоді…
І не докінчив. У кабінеті щось голосно клацнуло, і дзижчання припинилося.
Це дозарядились батареї.
— О, тут зовсім темно… — пролунав майже тієї миті чийсь скрипучий голос. — Тут хтось є! Добрий вечір!
Це заговорив робот. Андрійко з переляку сторчака полетів за вікно.
— Прошу не боятися, — скрипів робот. — Я… я… А, власне, хто ж я такий? Усі мають назви, тобто імена. Як же собі назватися? В моїй пам’яті багато імен. О, так буде добре — Дем’янко Дерев’янко. Чим погано? Чуєш, хлопчику, я — Дем’янко Дерев’янко!
Але Андрійко нічого того не чув. Він так чкурнув, що п’ятами до потилиці діставав.
ДО ПАЛАЦУ НАУКИ
А Дем’янко Дерев’янко? Він теж здерся на підвіконня. Провід висмикнувся з розетки, і за мить жвавий робот уже був надворі. Електричний струм розтікався по дротиках-жилах і не давав йому спокою. Дем’янко підстрибував, брикав, наче теля, і навіть пробував сміятися. Правда, сміх у нього не виходив — з рота вилітало тільки неприємне деренчання. Усе йому здавалося таким цікавим: і освітлені будинки, і темні дерева, і небо, всіяне зорями. Забажалося Дем’янкові дістати зірочку. Стрибнув угору. Але де там, зірки були дуже високо. Гепнувся на шлях у пилюку. Підвівся, коли бачить: щось до нього підбігає, таке кудлате, вухате і хвостате, ще й на чотирьох лапках. Дем’янко став, не ворушиться. А воно тицьнуло його мордою, понюхало… Дем’янко скік йому на спину! Ех, як заскавчить оте вухате створіння та як дремене уздовж вулиці! Щоб не впасти, наш верхівець ухопився за м’які вуха, а дерев’яними ніжками затиснув живіт. Та так хвацько, наче його хто вчив їздити верхи.
— Добр-ре біж-жить… — бубонів Дем’янко, а створіння бігло ще дужче. — Я Дем’янко Дерев’янко. А ти хто? Чому не говор-риш?
А те бідолашне бігло щодуху й злякано скавчало.
Дем’янко почав шукати в своїй електронній пам’яті наймення істоти і нарешті знайшов. Це був собака. Дем’янко промчав отак верхи через усе село, потім поза городами, якимись покрученими стежками вихопився у степ.
Довго біг собака степом. Аж набридло Дем’янкові. А тим часом навкруги почало сіріти.
“Ага, це, напевне, світає”, — збагнув своїм електронним мозком Дем’янко.
Скачуть далі, а воно зовсім розвиднілось. Далеко-далеко на обрії неначе хто жар розсипав, і від того жару ось-ось мало спалахнути небо. Воно все червонішало, червонішало. І ось… Що це? Повільно, не поспішаючи, в небо з-за обрію випливло велике золоте коло.
— Сонце! — здогадався Дем’янко і випростався, щоб краще роздивитися його.
А собака цієї миті, дарма що язик від утоми висолопив, сіпнувся, вихнув спиною, і наш верхівець гепнув на землю. Встав швиденько, кинувся до собаки, а той хвостом мелькнув. Що ж тепер робити? Куди податися?
Пішов Дем’янко стежиною навмання і незабаром прибився до якогось селища.
На крайньому від степу подвір’ї стояло багато ящиків на колесах. Це були автомобілі. Один вже підкотив до воріт, певне, мав кудись їхати.
В кабіні сиділо двоє. А літній чоловік стояв біля відчинених дверцят і лагідно казав одному з них:
— Бачиш, синку, велика честь потрапити до Палацу науки. Це ж там виросли люди, що створили ракету й супутника. Виросли вони справжніми, великими людьми. Мине зовсім небагато часу, і вони полетять на інші планети, помандрують відкривати нові світи. Без науки все це неможливе… Наука робить чудеса. Вона й тебе зробить справжньою людиною.