“Супутники, ракети, інші світи, справжня людина, — одразу занотував у свою електронну пам’ять Дем’янко Дерев’янко. — Ти диви, які люди розумні… От цікаво! А що, коли я теж поїду до Палацу науки? І я стану справжньою людиною!”
Йому раптом дуже заманулось потрапити до того загадкового Палацу, де люди виростають справжніми, великими.
Автомобіль рушив, і Дем’янко насилу встиг ухопитися за борт і видертись у кузов.
— Бувай здоровий! — гукнув старий. — Пиши!
— Всього кр-ращого! — відповів Дем’янко, хоч чоловік і не до нього звертався. — Напишу із Палацу науки!
ПРИГОДИ В МІСТІ
Коли сонце підбилося високо вгору, наші подорожні вже їхали вулицями якогось великого міста. І стільки тут було цікавого, що Дем’янко аж рота роззявив. Для нього були дивиною і багатоповерхові будинки, і безшумні тролейбуси, і трамваї, переповнені людьми. Його вабив до себе і людський потік, що вирував по обидва боки вулиці.
Ось на одному перехресті спалахнуло червоне око світлофора. Це означало: їхати не можна, і машина зупинилася. Дем’янко, скориставшися з цього, вистрибнув і миттю опинився на тротуарі.
Люди так поспішали, що ніхто навіть уваги не звернув на маленького хлопчика в кептарику. Тільки двоє хлоп’ят, побачивши його, розсміялися:
— Ти диви, який карапуз! А йди-но сюди!
Дем’янко нічого не відповів, тільки наддав ходу. Роздивився — і справді, супроти інших він зовсім маленький. “Нічого, — заспокоїв себе, — стану людиною, то підросту!” Тільки подумав про це — і раптом зупинився. Постукав себе дерев’яним пальчиком по дерев’яному лобі. Що ж це він наробив?! Тільки наука може зробити його людиною, а він утік з машини. Вона ж їхала до Палацу науки!
Дуже засмутився Дем’янко, похнюпився. Але подумав трохи і так собі вирішив: схибив — надолужуй. А що ж, хіба пхикання допоможе?
І почав діяти. Він чув, як ото літній чоловік говорив синові про швидкісні ракети. Видно, до Палацу науки найшвидше можна дістатися на ракеті. Але де її знайти?
Дем’янко Дерев’янко сміливо підійшов до дядька, що стояв посеред вулиці і так гарно вимахував паличкою: куди покаже нею, туди і їдуть машини. Певно, цей дядько всі дороги знає. Отож підійшов до нього Дем’янко та й питає (а то був міліціонер):
— Скажіть, будьте ласкаві, як потрапити до р-ракети?
Міліціонер подивився на нього, засміявся:
— Ич, куди схотів. Як тебе звати?
— Дем’янко Дерев’янко.
— А де ти живеш?
— Звідціля не видно.
— Що? З якої вулиці, питаю!
— З Непитайлівки.
— Чи ти ба, який дотепник! — підморгнув міліціонер. — Не хочеш признатися — спроваджу до дитячої кімнати.
Хоч Дем’янко і не знав, що то таке — дитяча кімната, але подумав, що широкий світ кращий за всяку кімнату. І чкурнув через вулицю напереріз машинам. Був би загинув, коли б не міліціонер. Добре, що той махнув своєю паличкою і засюрчав. Машини зупинилися, так і заклякли.
Дем’янко вискочив з отого виру. Дивиться — трамвай рушає! Він скік у двері. А вони якісь сердиті — гаркнули і защемили Дем’янка.
— Ногу, пустіть ногу! — заверещав Дем’янко.
Трамвай зупинився, двері розчинились.
“Хай йому грець!” — подумав Дем’янко і плиг з трамвая, та просто під автомобіль… На щастя, машина була величезна, а він маленький. Припав до асфальту і машина прогуркотіла над ним. А то розтрощило б на цурки, і на цьому скінчилися б мандри нашого дерев’яного хлопчика.
Довго блукав Дем’янко по місту. Вулиці і перехрестя тримали його, наче величезна сіть. Нарешті він зупинився на майдані поблизу набережної. Посеред майдану — клумба. Навколо неї завертають автомашини, котяться трамваї. З річки долинають гудки пароплавів і катерів.
Дем’янкову увагу привернув великий будинок, що стояв над самісінькою річкою. До нього час від часу заходили люди, і в кожного якась ноша в руках.
“Чого вони туди йдуть?” — подумав Дем’янко.
Цікавість не давала спокою.
“Ану зайду і я, подивлюся, що то за будинок”, — вирішив він. І подався до дверей.
Тільки-но зайшов до залу, як над самісінькою його головою пролунало;
— Починається посадка на “Ракету”…
Ох і зрадів наш халамидник! Разом із пасажирами він увійшов у широкі двері, а там через місточок — і опинився на палубі “Ракети”…