— Дякую тобі, люба Пташечко! — гукнув він до своєї рятівниці…
— Іди, та більше не попадайся в сіті! — пропищала Птиця. — Набирайся розуму, роби добро — і ти станеш людиною.
Чубата Птиця полетіла, а Дем’янко скоком-боком, скоком-боком подався в ліс. Раптом зупинився, постояв-постояв і… почав пробиратися до Баранового урочища. Довгенько йшов, а таки втрапив. Підійшов до Лежня і почав його розбуркувати. Хотілося зробити добро. Ледве прочумався Лежень.
— Та? Що?
— Потім розкажу. Гайда!
І Дем’янко силоміць потяг Лежня з бур’яну — щоб не встигли вчепитися Лінощі.
У ЛІСОВИЧАХ
Довгенько йшли нетрями. Лежень ледве плентався. Не звик він до таких мандрівок. Та й зголоднів дуже. У лісі траплялися кислиці, але він кривився від них, плював. Хотів чогось смачнішого — вареників у сметані, пампушок з часником, ковбаси та чимало іншої смакоти. А як йому міг зарадити Дем’янко?
На другий день Лежень почав невдоволено бурчати, нарікати на Дем’янка. Мовляв, коли б не Дем’янко, то він вилежувався б оце в бур’яні, хрумав груші та яблука і горя не знав.
— Лежиш собі чи качаєшся, — просторікував він, — живіт повний, сонце пригріває — от щастя!..
— Мудрі слова! — обізвався хтось із гущавини.
Дем’янко Дерев’янко подивився навколо і побачив між кущами якогось рудого хвостатого звіра. Його круглі очиці блищали, мов два гудзички.
— Любі мої хлопчики! — швидко заговорив звір. — Чую — ви так розумно балакаєте… Дуже… дуже радий познайомитися з вами. Я — Лис Микита. Живу тут, поблизу. Лисовичі — мій замок, може, чули.
Хлопці розповіли Микиті про себе, про свої пригоди. Сказали й про те, що Лежень дуже зголоднів. Микита співчутливо зітхав. О, він добре знає, що то є голод, і охоче зарадить справі.
— Допоможіть, будьте ласкаві, — благав Лежень, — у мене аж судомить у животі.
— Не хвилюйся, — промовив Лис Микита, — виручу. — Ось покажу тобі стежку в одне місце. Там ти досхочу наїсися і ще й на дорогу запасешся. А Дем’янко тим часом побуде в моєму замку. Як друг, як дорогий гість.
— Згода! — вигукнув Лежень.
Дем’янко заперечив:
— А я не згоден. Ніколи мені гостювати, я поспішаю до Палацу науки.
— Гай-гай, Дем’яночку! — похитав головою Лис Микита. — Який-бо ти незгідливий, не хочеш заради свого друга навіть погостювати. Він набере харчів, повернеться, та й підете собі далі.
— Та зайди, — наполягав Лежень, — і почекай, поки я вернусь!
— А я не хочу!
— Ні, підеш.
— Ба ні, не піду.
Отак сперечаючись, вони непомітно дійшли до Микитиного замку — великої, добре замаскованої нори. З неї визирала огрядна Лисиця.
— Та що з ним панькатись? — обурився Лежень. — Хапайте його!
Лис ухопив дерев’яного хлопчика за поперек і поволік до нори. Дем’янко пручався, але вирватись не зміг. Хоч йому й не боліло, та він з жахом відчув, як Лисові зуби вгрузли в його дерев’яне тіло.
У просторій норі Лис випустив Дем’янка і сказав, облизуючись:
— Твоє щастя, що ти дерев’яний…
— Ой, яка гарна лялька! — застрибали малі лисенята — Мицько й Міна. Поважна Л, исиця погордливо дивилася на Дем’янка й нічого не казала.
— Ну, бавтеся тут, я незабаром повернуся, — сказав Микита, по-змовницьки підморгнувши господині, і шаснув мерщій із нори надвір.
Дем’янко побачив через вихід, як Микита привітно махнув хвостом перед Лежнем і повів його на стежку. Незабаром обоє зникли в гущавині.
Сів Дем’янко та й зажурився. Бач, який друг із цього Лежня. Зрадив! Оддав на поталу гостромордому Лисові. Хоча б уже швидше там наївся та й повертався.
Лис Микита причвалав сам — радий та веселий.
— Ну як, Дем’яночку, гарно в нас? О, та ти, я бачу, засумував. Чого б то?
А тим часом господиня питала в чоловіка:
— А де це ти таку гарну ляльку здибав?
— Та йду собі, коли чую — гомонять. Прислухаюся, аж воно оцей Дем’янко і Лежень. Дем’янко, думаю, стане нам у пригоді! Він, я чував, розумний, кмітливий. Та що там казати, отакі, як Дем’янко Дерев’янко, навіть у лісі потрібні. Правда, друже? Та ти не бійся, ну, трохи допоможеш Мицюні й Міні готувати домашні завдання. Вони здібні діти…
— Не те, що дурні вовченята! — докинула своє Лисиця.
— Еге, мудрі голови! — вів далі Лис, погладжуючи лапою своїх лисенят. — Але ми з мамою вже втомилися виконувати за них домашні завдання і бігати сваритися з учителями. Та й задачі пішли якісь дуже складні. А наші дітки — це таки наші дітки, і кожна лісова тварина мусить знати, що вони талановиті!
— Уже ж не такі, як ті бовдури — ведмежата, — знову подала голос Лисиця.