— Море… — міркує Дем’янко вголос. — Та що там такого? Просто дуже багато води. Величезна калюжа та й годі.
А Живчик подивився і аж усміхнувся — таке море гарне.
Дем’янко спитав:
— Чого це ти смієшся?
— Бо гарно як… — тихо відповів Живчик.
Вертоліт знову сів на дах — це Велетень по радіо подав команду знижуватись. Відчиняючи прозору кабіну, він мовив, ласкаво посміхаючись:
— Знаєш, коли ти станеш справжньою людиною, Дем’янку?
— А коли?
— В ту мить, коли відчуєш красу нашої землі, коли збагнеш, яке то щастя — праця, пізнаєш її смак.
Залишився Дем’янко Дерев’янко жити у Велетня. Разом з його сином Живчиком бігав польовими стежками, знайомився з усякими рослинами. Йому дуже цікаво було знати: чого вони ростуть? От хоча б кукурудза. Недавнечко була врівні з Дем’янком, а сьогодні викинула своє зелене широке листя і вже сягає за його голову. Та й Живчик з кожним днем вищає. Коли вони познайомились, Дем’янко був йому під пахви, а тепер і навшпиньки стане, то не дотягнеться. Чому воно так? “А я? — думав з гіркотою. — Я все такий самий, як був, ще коли вирушав у мандри…”
Довго міркував над цим Дем’янко, але так ні до чого не доміркувався.
Одного разу вони сіли на маленького електричного трактора і взялися прополювати садок.
— Скажи мені, Живчику, чого все росте — і бур’ян, і кукурудза, й інші рослини, і ти ростеш, а я не росту? — спитав Дем’янко у свого товариша.
— Бо ти дерев’яний. Розумієш, ти — дерев’яний хлопчик.
— А хіба дерева не ростуть? — заперечив Дем’янко.
Живчик трохи подумав, перед тим як відповісти.
— Дерева ростуть, доки живі. Коли вони тримаються корінням за землю, вона дає їм соки для зросту. А ти зроблений із сухого неживого дерева…
— Почекай, почекай! — перебив Дерев’янко. — А ось ти. В тебе ж нема коріння, а такі самі ноги, як у мене. Виходить, що й тобі земля не дає своїх соків. Чому ж ти ростеш?
— Еге, людей земля інакше пригощає. І зерно в колосках, і яблука та ягоди на гіллі — то все для людини. В усьому тому соки землі нашої. Тому й дбають люди, щоб виростити добрі врожаї. Працюють не покладаючи рук.
Товаришева розповідь засмутила Дем’янка. Ох і мало ж він знає! Йому треба багато вчитися, треба перечитати гору книжок…
“Вчитися! Вчитися!..” — вистукувало в його електронному мозку.
Уже всю землю між рядами яблунь і груш переорали, а Дем’янко все мовчав. Тільки дивився на чорну ріллю, що лисніла проти сонця.
— Чого це ти замислився, Дем’янку? — спитав Живчик.
— Та згадав те село, де я з’явився на світ. У селі є хороша школа. Отам би мені повчитися, правда?
— То було б незле, — сказав Живчик. — А як те село зветься? Ти щось мені не казав.
— Непитайлівка.
Живчик здивовано подивився на Дем’янка і зупинив тракторця.
— Як-то Непитайлівка?! Я ж тебе по-хорошому питаю!..
— Непитайлівка!
Розсердився Живчик, подумав, що Дем’янко з нього глузує.
— Ага, ось ти який! Теж мені друг…
— Непитайлівка! — знову повторив Дем’янко.
І тут Живчик не втримався. Хіба він міг стерпіти оте глузування?! Замахнувся і стукнув бідолашного Дем’янка, здається, й не сильно, але той аж на яблуні опинився. Зачепився за гілку штаненятами, висить і ногами дриґає.
Живчик скочив з тракторця, взявся в боки, задер голову і гукає:
— Так що — Непитайлівка?
— Непитайлівка! — відповідає Дем’янко, метляючись на гілляці. — Непитайлівка Невідомого району! Непитайлівка, Непитайлівка…
Живчик розсміявся.
— Ану тебе! — махнув він рукою. — І як я міг розсердитись? Я й забув, що ти робот. Ти вже мені вибач… У тебе щось там заскочило. Тому ти й повторюєш одне й те ж саме, наче зіпсована платівка в радіолі. Та нічого, Дем’янку, я тебе полагоджу! Побіжу по драбину, зніму тебе…
Живчик побіг, а в Дем’янковій голові шугала одна думка: тікати! Скоріше тікати! Живчик ще малий, він навіть не знає, що є таке село — Непитайлівка! То що він там тямить в електронній системі робота? Залізе своїми руками в самісінький мозок, що йому зробиш? Розібрати на частини — розбере, а скласти? Та напевне ж не складе! Е, ні, тікай, Дем’янку, поки цілий!
Шарпнувся Дем’янко. Хоч трохи й костюмчика порвав, але таки одчепився й повис на руках. Дивиться, а від будинку вже йде Живчик з драбиною. Роздумувати було ніколи. Дем’янко камінцем гепнув на ріллю. Схопився на ноги й кинувся бігти в поле. А там причаївся в густій гіллястій пшениці. Бачив, як Живчик шукав його, чув, як він гукав, але не обізвався.
Журно стало Дем’янкові. Через прикре непорозуміння, він, вважай, втратив друга…