Отак метикував собі Дем’янко, спокійно пливучи в теплій воді. Забув навіть, що над ним не голубе повітряне склепіння, а важезний океан. Поглядає наш сміливець на підводні гори, на кам’янисті береги, коли це несподівано… Що то?
Дем’янко запрацював руками й ногами, щоб якнайшвидше дістатися до берега.
Ні, ні, на нього не напали хижаки, він побачив кількох чоловічків! Ростом набагато менші за Дем’янка, голови напівкруглі, трохи плескуваті, руки й ноги коротенькі, дуже скидаються на плавники. Ці істоти щось тут робили, але, забачивши Дем’янка, повипрямлялися, поставали гурточком та й дивляться. В їхніх кругленьких очах не було ніякого страху, тільки цікавість. Дивилися не кліпаючи, білі очі в них без повік, неначе відшліфовані камінці.
Вже з їхніх поглядів Дем’янко здогадався, що ці глибинні люди розумні, не те що кальмари чи кашалоти.
Дем’янко вибрався на берег і хотів сказати:
— Я — Дем’янко Дерев’янко. А ви хто?
Та, підійшовши впритул, Дем’янко побачив, що в них обличчя гладенькі — ні рота, ні носа, самі тільки очі під прозорою рогівкою. Як же такий чоловічок розмовлятиме? Та навіть на невеликій глибині, метрів до ста, і то виходить не розмова, а якесь квакання. А тут над головою кілометрів п’ять води — хіба покористуєшся голосом?
— Ви мене, Дем’янка Дерев’янка, не бійтеся, — наважився промовити наш мандрівник. — Я стараюсь робити тільки добро.
Чоловічки стояли, наче ляльки, втупивши в нього нерухомі очі. Дем’янко знову спробував заговорити:
— Ех, ви, людці-глибунці! Як же ви живете, що й розмовляти не вмієте? От люди змалечку розмовляють, балакають, говорять! А ви німі, як риби, чи що? Але ж ми тепер знаємо, що й риби щебечуть, пищать, скриплять…
Один з глибунців підійшов, неквапливо помацав Дем’янкові коліна, потім легко махнув своїми руками-плавниками і піднявся вгору — лице до лиця. Його закляклі очі зазирнули в Дем’янкові лінзи, і наш акванавт вловив сигнали:
— Чи ти вмієш говорити?
Першої миті Дем’янко Дерев’янко розгубився: виходить, що глибунці спілкуються за допомогою радіохвиль!
— Це якась німа істота, — просигналив Глибунець своїм товаришам.
— Та що ти плетеш? — нарешті озвався Дем’янко Дерев’янко, тепер уже посилаючи електромагнітні хвилі. — Я — німий?
— Відповідає… — повідомив своїм Глибунець. — Хто ж ти такий?
— Я вже казав: мене звуть Дем’янко Дерев’янко, я акванавт. Я з Непитайлівки, мені допоміг утекти мій найкращий друг Андрійко. Ех, була б телекамера, та передати б вас на екран…
Глибунець, що був коло Дем’янка, кинувся геть, за ним і всі інші. Дем’янко встиг вловити уривки їхніх сигналів:
— Утік звідкись… Погрожує…
— Нас передати? Куди передати?
— На якийсь екран, швидше тікаймо!
Дем’янко почав сигналити до них:
— Та не бійтеся, нікуди я вас не передам! У мене й телекамери нема!.. Ви зрозуміли не так…
Глибунці тікали чимдуж. Дем’янко подався за ними, але швидко відстав, бо вони не пливли, а наче летіли, як випущені з тугого лука.
“Оце познайомився, — бідкався про себе Дем’янко Дерев’янко, — налякав бідолашних… Куди ж це вони чкурнули?”
Хоч і відстав Дем’янко від своїх незнайомців, проте не губив їх з поля зору. Глибун-ці — понад річкою, до міжгір’я, і він туди. Гребе руками, відштовхується ногами — та хіба тут розженешся? Вода якась густа… Але Дем’янко не з тих, що відступають від мети. Важко йому, але він не зупиняється. Вперед і тільки вперед!
Ось і міжгір’я. Що воно за світло б’є звідтіля?
Дем’янко проплив поміж двома рожевими скелями і зупинився вражений. Його зору відкрився гігантський котлован, з усіх боків оточений горами. Увесь він сяяв спокійним золотистим світлом. Здавалося, котлован заповнений не океанською водою, а самим світлом. І прозоро так навколо, геть-чисто все видно! Стовп світла здіймається високо вгору, певне, до самісінької поверхні океану. Дем’янко поплив уздовж котлована. Височенні гори, які обрамляють його, — рівні, гладенькі, наче відполіровані. Дем’янко спостеріг, що вони віддзеркалюють світло, спрямовують його до середини циліндра.
Довго плив Дем’янко довкола котлована — може, годин три або й чотири. Опинившись біля тієї ущелини, що впустила його сюди, наш акванавт замислився: а звідки ж все-таки тут оце світло? Яке джерело? Невже глибунці… Треба знайти їх, будь що!
Знову поплив попід прямовисними стінами котлована — ніде нікого. Тоді надумав заглянути в річище за ущелиною. Так і є! Глибунці порпаються в потоці — наче щось там загубили.