— Хто це “ми”?
— Ну, ми з тобою… Адже ми разом працювали.
— А хто казав про непевну дорогу відкриттів? Хто доводив, що треба мати мужність визнати себе переможеними?
— Я все тобі поясню, Світлано, — зашепотів Геннадій. — Тільки вислухай. Присядьмо ось тут… Або ні, відійдімо трохи…
Майже силоміць він одвів дівчину вбік, заговорив благально:
— Пробач мені, Світлано. Адже стільки часу ми змарнували — і ніяких наслідків. Я втратив віру в успіх… І ось тепер, коли директор розповів нам про твого листа, я вирішив приїхати сюди. Можливо, зможу чимось зарадити…
Його зіщулена постать викликала в Світлани неприємне почуття. Вона примружила очі і сказала:
— Колись це справді було потрібно, дуже потрібно. А тепер… Подивись, скільки в мене друзів…
І пішла. Їй ще треба було перевірити, чи готові човнярі і чи добре зрозуміли вони своє завдання.
Озеро сріблилося під ласкавим промінням сонця. Так було і вчора й позавчора, так було десять і сто років тому. Коли сонце ховалося за гори, на озеро лягали густі тіні. А сьогодні мусить бути інакше! Як тільки сонячний диск торкнеться обрію, Світлана гукне до своїх друзів, і вони почнуть сонячний засів — кинуть в озеро заготовлений “Вулканіт”… Основна його маса має осісти біля берегів. Спортсмени на човнах засіють середину.
Дівчина видерлась на великий камінь — звідси видно все озеро. Окинула оком його спокійну поверхню, піднесла руку…
— Починайте!
Геннадій дивився, як дружно працювали юнаки й дівчата, і його охоплювала злість. “От якби не вдалося! — сердито думав він. — Хай би тоді червоніла від сорому”. Але інтуїтивне почуття підказувало, що експеримент вдасться, і це його сердило ще більше.
Золотий пісок безперервно сипався у воду.
Нарешті скінчили. Мовчки обіперлися на лопати, вдивляючись у дзеркальну гладінь озера.
“На що вони ще сподіваються? — засміявся в душі Геннадій. — Нічого ж не вийшло!”
— Вода горить! — раптом почувся схвильований голос.
Всі подалися вперед. Геннадій похолов: сонце зайшло за гори, скрізь запали густі тіні. А озеро випромінювало дивовижне світло. Він протер очі — може, це йому ввижається? Ні — озеро сяє! Від прибережних скель, від сосен падають тіні, а озеро палас…
— Світлано! Світлано! — кинувся він до гурту. — Я все тобі поясню!
Та його ніхто не слухав. Кожен щось вигукував, усі навперебій поздоровляли Світлану. А в озері хлюпотіла “сонячна” вода.
ОСТАННІЙ РЕЙС “БУРАНА”
Сніг скрипів тонко, ну просто вигравав під ногами, наче Борисьо торкався смичком своєї скрипки. Повітря таке холодне, що ніби осколки скла впиваються в щоки. На віях осідає іній, а Борисьові хоч би що — іде собі, розмахує руками, дослухається, як витьохкує під ногами сніг.
Он і котедж, в якому мешкає Владлен. З вікон падає яскраве світло. Від нього іскриться припушений інеєм сад, наче викуваний із чистого срібла. От, здається, цокни металевою паличкою по стовбуру яблуньки, і весь сад задзвенить, забринить музикою.
Борисьо сходить на ганок і чує дзвінок. Над дверима спалахують літери: “Просимо!”
Двері відчиняються самі, й Борисьо заходить.
Хлопця зустріла Владленова мати — чорнява жінка в білому спортивному костюмі.
— Добрий вечір.
— Здрастуй.
— Владлен обіцяв мені допомогти з астрономії.
— Гаразд, тоді не роздягайся, а йди до обсерваторії, він уже там.
Владленова обсерваторія — невелика кругла башта — містилася посеред плаского даху. Вибравшись наверх, Борисьо відразу побачив, що купол башти розсунутий — значить, телескоп дивиться на небо.
— Ти запізнився на сім хвилин. Чому? — сухо спитав Владлен, як тільки Борисьо зайшов до башти.
Борисьо похнюпився.
Владлен примирливо поклав хлопцеві руку на плече.
— Ну, гаразд. Сьогодні ж у нас почалися зимові канікули, друже…
У Владленовому голосі хлопець відчув щось незвичайне.
— …Я гадаю, що під час канікул нам слід помандрувати. Якщо, звичайно, в тебе є бажання.
Ворисьо усміхнувся. Чи є в нього бажання! Ну, а хто, скажіть, не хоче мандрувати? Шкода тільки, що мандрівники минулого уже повідкривали все, усе на Землі. На полюсах давно побудовано наукові станції, туристи, альпіністи і просто мандрівники побували на всіх гірських вершинах. А в другій половині XX сторіччя і в Антарктиці не лишилося жодного місця, де не побувала б людина.
— А… куди ж ми вирушимо? — спитав Борисьо. — Може, спустимось як-небудь на дно океану?
Владлен з цікавістю поглянув на свого меншого товариша.
— Це — ідея… Але ж до океану дуже далеко, та й ніхто не дасть нам батисфери. Зрозумів? А на аеросанях можна рушати хоч зараз.
— А куди ж…
— Давай поїдемо до наших батьків!
— І побачимо космічні ракети? — від радості Борисьо аж підскочив.
— Еге, ракети. Через днів два вони стартують, і тоді…
— Що тоді? — Борисьо вчепився руками у Владленову шубу. — А чи не можна й нам у ракету?..
Владлен усміхнувся:
— Бач, я ж казав, що ти несерйозний чоловік, ти ще дитина. То на дно океану йому хочеться, то в ракету. Хіба ж ти не знаєш, що ці ракети не пасажирські, а вантажні? Мій тато запустить їх на потрібну орбіту…
— І мій тато! — додав Борисьо.
— Правильно, вони разом працюють, — погодився Владлен. — Ракети вийдуть одна за одною на орбіту і почнуть там вибухати.
— Вибухати? А навіщо?
— А хіба тобі тато не розповідав? Ходи ось до телескопа. Сідай.
Борисьо вмостився на стільчику перед невеликим телескопом і, прихилившись до окуляра, почав дивитися на небо.
Владлен спитав:
— Ну, що ти там бачиш? Ех, ти вже збив. Наведи на планету!
— Це я можу, що тут… — бубонів Борисьо, зазираючи у візир і крутячи ручки. Але планета ніяк не потрапляла в поле зору.
— Все ще не навів? — дивувався Владлен. — Завжди ти кажеш “можу”, а як доходить до діла… Давай я тобі наведу!
Владлен швидко навів трубу, посадив хлопця.
— Ну, яка там планета?
— Наче Сатурн…
— Він і є. А чим ця планета відрізняється від інших?
— Сатурн має десять супутників.
— А ще що він має?! — Владлену почав уриватися терпець.
— Густу газову оболонку, яка складається…
— А кільце, кільце він має? — сердито перебив Владлен.
— Ну, звичайно, — спокійно відповів Борисьо. — Хіба ж ти забув?
Владлен не знав, чи йому сердитись, чи сміятись. Поглянув на серйозне обличчя свого друга й усміхнувся.
— Ну, а може, ти скажеш, із чого воно складається?
— Воно складається з дрібненьких пилинок…
— А що, якби навколо Землі отаке кільце?
— Та що ж… — зам’явся Борисьо. — Було б дуже красиво…
Борисьо дивився на Владлена й кліпав очима.
— А що… буде і в нас кільце?
— Ну, аякже! — вигукнув Владлен.
— Тану?
— Мені тато все розповів. Ракети начинені пилом: на заздалегідь визначеній орбіті вони одна за одною вибухають, і з того пилу буде кільце. Тільки не думай, що воно для краси. Це щоб більше вловлювати сонячної енергії.
Вони тут же, в тісній астрономічній башті, почали малювати кільце навколо Землі.
— Отакий проект і схвалено, — Владлен підняв угору свого аркушика.
— А той пил… не розлетиться? — спитав Борисьо.
— Не хвилюйся. Все точно розраховано. Так от я й думаю: давай, Борисьо, помчимо на аеросанях до космодрому? До батьків у гості! Побачимо, як стартують ракети.
— А… нас пустять мами? — тривожно спитав Борисьо.
— Я вже дорослий. А от ти мусиш спитати дозволу в мами, зрозумів?
Сніг так сліпуче сяяв проти сонця, що хлопцям довелося надіти захисні окуляри.
Дружно взявшись за опорні лапи, вони вивели сани із гаража, легко попхали їх по снігу поміж яблунями й поставили за садом. Тут починалися засніжені поля. Сонце сяяло у вікнах затишної кабіни, бризкало промінням із фари — Борисьо подумав, що вона ввімкнена! Золоті літери полум’яніли на голубому тлі — “Буран”.