“Ото ж бо й є: коли повернемось… — думає Андрій, встаючи. А може статися й таке, що ми не повернемось!”
Не відриваючись від окуляра, професор заговорив знову:
— Де ви тут бачили хмари, друже? Це поверхневі утворення вводять вас в оману. Нерівномірність освітлення… Ось погляньте ще раз.
Андрій знову дивиться в телескоп.
— Даниле Івановичу… Якраз супутник підійшов — Фобос! Ой, що я бачу! Поверхня його наче відполірована… Ілюмінатори… Та він же штучний, цей супутник! Не вірите! Подивіться.
Старий сідає і мовчки дивиться. А тоді каже:
— Фобос — штучний супутник? Я цього не бачу.
— Але не поверхня, поверхня відполірована! Ще й ілюмінатори величезні…
— Це так лише здається. То гра світла.
— Але ж Фобос дуже близько до поверхні Марса, — не відступає Андрій. — Яка віддаль?
— Шість тисяч кілометрів.
— От бачите! Хіба є ще біля якоїсь планети такий близький природний супутник?
— Нема, — невдоволено відповідає професор, — але це не означає… Ну, та я знаю вас, юначе, ви завжди фантазували.
“Гаразд! — спохмурнів Андрій. — Побачимо”.
Хапаючись за поручні, він обережно наблизився до аварійної кнопки.
Вона здавалася йому гарячою-гарячою. Аж пашіла. Припече палець? Нехай, він все одно натисне! От буде ракета над полярною шапкою, тоді й… Чи, може, не треба? Професор образиться… Окрім того, залишатися на Марсі назавжди немає бажання. Але чому назавжди? Незабаром прибуде інша ракета. Через рік-два. Невже марсіани зустрінуть нас вороже?
— Легенда про існування марсіан, — ніби вгадавши хлопцеві думки, заговорив професор, — це плід людської фантазії. На те вона й фантазія, щоб фантазувати. Ага, от вам і “шапка”, дивіться!
В цю мить Андрій здійняв руку і з силою натиснув кнопку. Кабіна схитнулася, закружляла…
— Що ви зробили? — вигукнув професор. — Що ви накоїли?!
Кабіну хитало, мов парусник під час шторму. Андрій і Данило Іванович попадали на підлогу. “Чи далеко ще до поверхні? — лихоманила хлопця думка. — Хоча б дідусь витримав удар! А що коли справді не сніг, а іній, тоді кабіна розлетиться на друзки. Атмосфера як не як — розріджена, спуск не такий, як на Землі. Невже не витримає?..”
Падіння тягнеться цілу вічність. Хлопець хоче підвестися, глянути в ілюмінатор, але не може. Все тіло пройняла лоскітлива млість, не можна поворухнути ні рукою, ні ногою. Всі думки витіснило тривожне передчуття удару. Андрієві чомусь здається, що від сильного зіткнення з планетою він розлетиться снопом іскор.
Нарешті поштовх, м’який, плавний. Тиша — аж у вухах дзвенить. Уже?
Андрій боязко підводиться, чапає до ілюмінатора.
— Даниле Івановичу! — гукає до професора. Старий лежить на підлозі, мабуть, “слухає джмелів”. — Даниле Івановичу — сніг! Ось подивіться — сніг!
Професор розплющує очі, мацає голову.
Андрій допомагає йому звестись на ноги, бере за лікоть і підводить до люка.
Вони стрибають униз і по пояс загрузають у снігу.
Андрій переможно поглядає на Данила Івановича: “А що я казав?”
Навколо пустельно. Тільки десь на самому обрії чорніє малесенька цятка. Що воно?
Глибоко загрузаючи в сніг, мандрівники пробираються вперед. Цятка росте, стає чіткішою.
— Залишок невивітреної скелі, — каже професор.
Хлопець заперечує.
Ну, звичайно, Андрій має рацію. Коли вони підійшли ближче, то побачили високу кам’яну споруду з масивними дверима, до яких вели широкі сходи. Андрій запитливо поглядає на Данила Івановича, але той, розгублений, мовчить.
“Іній! Мертва планета!” — пригадались Андрієві його слова.
Двері самі відчинилися і пропустили космонавтів до просторої, залитої червонуватим світлом зали. Там було повно марсіан: вони сиділи на зручних стільцях і мовчки слухали промовців, що по черзі говорили з двох трибун.
Марсіани, як і передбачав Андрій, дуже скидалися на людей. Вони не помітили посланців Землі і продовжували засідання.
— Шановні колеги, — урочисто казав промовець, що стояв на правій трибуні, — всі ви були свідками наших грандіозних заходів по налагодженню зв’язків із Землею. Ми збудували колосальну за своїми розмірами систему рефлекторів і підключили до неї всі паші енергетичні джерела.
“Он, значить, що! — радісно посміхнувся Андрій. — Світлі смуги, які я спостерігав, були сигналами з Марса!”
А промовець вів далі:
— Пройшло вже чимало часу. Якби Землю населяли розумні істоти, вони дали б відповідь! Або візьмімо наші штучні супутники. Коли б із Землі велося спостереження неба, ці геніальні витвори давно були б помічені. Земляни здогадалися б, що з такою незначною масою, з таким великим об’ємом і в такій близькості від планети природних супутників не буває. Здогадалися б і якось дали про себе знати. Висновок напрошується сам собою: Земля — мертве небесне тіло.
Професор підняв руку і вже розкрив було рота, щоб заперечити це безпідставне твердження, але Андрій вчасно зупинив його, вхопивши за лікоть.
— Послухаємо ще, — прошепотів він на вухо Данилові Івановичу. — Бачте, і тут є такі, що не вірять в можливість життя на інших планетах.
Тим часом заговорив другий промовець, з лівої трибуни.
— Вельмишановні друзі добре знають, скільки довгих років ішла підготовка до передачі світлових сигналів на Землю. І це в нас, де наука набула такого грандіозного розвитку. Що ж говорити про Землю, розвиток якої, як можна припустити, набагато відстав? Безперечно, в наступне велике протистояння ми одержимо відповідь на наші сигнали, бо — я певен — планета ця заселена розумними істотами!
— Ні! З цим погодитись не можна, — заперечив перший. — Доказів про наявність життя на Землі нема!
— Але ж немає доказів, які свідчили б і про відсутність життя! — вигукнув другий.
— Доказом є те, що немає доказів…
Промовці сперечалися довго й запально.
Андрій і професор, що принишкли в кінці залу за товстою колоною, вражено слухали цей диспут і не знали, що їм робити. Чи доречно втручатися? Андрія наче за язик хто сіпав — так хотілося гукнути: “І в нас є такі, що не вірять у життя на Марсі!” Але, глянувши на Данила Івановича, стримався. Незручно виставляти шановного професора на посміховисько.
Опоненти сперечалися, а зал мовчав. Ні оплесків, ні вигуків. Мовчанка. Це здивувало мандрівників, і вони почали придивлятися до похилених кудлатих голів.
— Сплять! — прошепотів професор. — Усі сплять! Ходімо звідси, бо й нам треба відпочити. Чуєте, дорогий? Чи ви теж спите?
Щось шарпнуло Андрія, і він… прокинувся. Професор торсав його за плече:
— Задрімав, Андрійку? Ну, й що тобі приснилось?
— Ех, дідусю, — промовив Андрій, потягуючись. — Я побував на Марсі…
ЧУДОДІЙНИЙ ЕКСТРАКТ
На старенькому дивані лежить горілиць товстий чоловік у полотняному костюмі й парусинових черевиках. В піднятій руці затиснута книжка. Думаєте, читає? Зовсім ні. Спить. Очі заплющені, живіт рівномірно здіймається й опускається від глибокого дихання, рука з книжкою хилиться, хилиться, потім рвучко повертається в попереднє положення. І знову починає хилитися…
Це смішить Мар’янку. Вона раз у раз відривається від своїх уроків, поглядає на дідуся і беззвучно сміється. От уже любить поспати її дідусь! І не набридне! Бабуся вже не раз йому дорікала: “Диван пролежав, пішов би хоч у парк посидів!” Нічого не допомагає. Після сніданку — на диван, після обіду — знову на диван. Увечері, правда, виходить з своїм улюбленим собачкою надвір, та й то не надовго. Посвистить якусь хвилину біля ганку і — як тільки Мурзик повернеться — знову простує до дивана. Але лягає обов’язково з книжкою. На всі зауваження добродушно відповідає: “Не заважайте пенсіонерові читати!..”