Все це бачили Рукань і Головань, що сиділи на ганку.
— Він і півня впіймати не може, — зітхнув Головань.
— Еге, ноги короткі — де там йому… — підтримав Рукань.
Підводячись, Дем’янко слухав їхню розмову і вже почав метикувати: до чого вони хилять?
— Отож я й думаю — треба вдосконалити його, — бубонів Головань. — Спритнішим зробити.
— Тулуб треба більший. Щоб ноги, як у дорослого, а то дибає… — згодився Рукань.
— Як на мене, то хоч зараз. Він уже набрид мені. Отаке мале, а коники викидає!
Дем’янко слухав, та все, як то кажуть, мотав на вус. Він давно вже запримітив, що Рукань недолюблює його.
— Але ж програма, яку ми вклали, виявилась напрочуд вдала, — зауважив Головань. — Вона дає можливість самонавчатися, розпізнавати образи. Це розумний робот.
— Знайшов розумаку! — засміявся Рукань. — Розуму в нього — як кіт наплакав.
— Ну, гаразд, давай влаштуємо йому іспит, — сказав Головань. — Якщо не витримає — значить…
Тепер Дем’янко добре зрозумів, до чого воно йдеться. Рукань вимкне його, повиймає акумуляторики, електронні блоки, одне слово розробить. І тоді вже не буде Дем’янка… Стало шкода самого себе, ой, як шкода!
— А ходи-но сюди, Дем’янку, — покликав Головань.
І тут вони почали — то один, то другий — запитувати бідолашного Дем’янка про все на світі. І про моря та океани, і про суходоли з їхніми горами та річками, і про птахів, тварин, риб… Такий іспит влаштували, що куди там! Рукань виніс із хати цілий стос книжок — розгорне, вичитає щось, а тоді й питає. Дем’янко відповідав упевнено й чітко, а це тільки злило Руканя, він хотів хоч би там що заплутати Дем’янка, збити з пантелику.
— Ось я його зараз про птахів поспитаю, — погрожував Рукань. — Скажи, чи можуть ворони заполювати зайця?
— Ворони? — перепитав Дем’янко.
— Еге ж.
— Можуть. Я сам бачив. Ворона не подужає зайця, так вони змовляються вдвох. Одна залітає спереду — настрахує куцого крильми, а друга нападає ззаду. Клаповухий то сюди, то туди — і вже вони його впіймали.
— А чи буває, що птах дружить із звіром?
— Буває, — сказав Дем’янко. — Он в одному зоопарку пелікан подружив із ведмежам. Гуляють разом, граються. Пелікан ловить в озері рибу і частує ведмежа.
— А чи є такий птах, що співає, як соловейко, гавкає, як собака, кукурікає, наче півень, і краще за папугу вимовляє людські слова?
Андрійко аж приснув зо сміху: оце вигадав Рукань! Та на його подив Дем’янко спокійно відповів:
— Такий птах є. Він живе в Австралії, в евкаліптових лісах, має зеленкуватий колір, зветься — Пое.
— Ну, гаразд, — насупився Рукань. Зазирнув у книжку і спитав: — А де живуть кайри і чим вони прикметні?
“От уже прискіпується! — подумав Андрійко. — Причепився до бідного Дем’яночка, як реп’ях до кожуха”.
— Кайри живуть на узбережжі Північного Льодовитого океану, — сказав Дем’янко. — А прикметні вони тим, що несуть яйця не круглі, а такі, як груші. Бо відкладають їх на плоскому камінні, то щоб не поскочувались та не порозбивалися.
— А хто вив’язує гніздо, як рукавичку?
— Ремез.
Деякий час Рукань мовчав. Обличчя його скривилось, як середа на п’ятницю. Нарешті він промовив:
— Еге… хм… так… Про птахів ти дещо знаєш. А я ось тебе ще спитаю… Чи можна поставити такий будинок, щоб вікна з усіх чотирьох боків дивилися на північ?
— Можна, — відповів Дем’янко. — В Антарктиді, на Південному полюсі. Звідти куди не глянеш, все буде на північ.
Як не старався Рукань, “посадити” Дем’янка йому не вдалося. Бо Дем’янко усі підручники, усі книжки, які є в Руканя й Голованя, перечитав і запам’ятав. А що в електронну пам’ять увійшло, то вже там і залишається.
— А бач, — радо всміхнувся Головань, — я ж казав, що Дем’янко — розумний хлопчик! Молодець, Дем’яночку!
І Андрійко радів за свого друга. Як тільки Дем’янко давав відповідь, і Рукань з досади чухав потилицю, малий пустун показував язика або прикладав розчепірені пальці до носа, а очі так і виблискували зухвалістю: а що, мовляв, чия зверху?
Та Рукань усе-таки не відступався.
— Ану давай зіграємо в шахи!
Сіли посеред двору на спориші. Андрійко прикусив язика, бо знав, що Рукань добре грає — утримує друге місце після Голованя по всій Непитайлівці.
Магнітні фігурки поблискували на сонці. Рукань грав білими, почувався впевнено й справді десь на восьмому чи дев’ятому ході виграв якість — узяв туру за коня. А Дем’янко… Що це з ним таке? Прогавив ферзя! Андрійко зажурився: адже Дем’янко не просто програє партію, він себе програє! Рукань уже почав гиготіти, коли Дем’янко сказав:
— Добре сміється той, хто сміється останній. Шах!
— А ми ось так затулимось, хе-хе… Ой, ні, я краще відійду королем! — тривожно вигукнув Рукань.
— Гаразд, це не рятує, — байдуже мовив Дем’янко. — Шах. Ще шах. Мат!
— Молодець! — вигукнув Андрійко, підстрибуючи. — А я боявся… Без ферзя…
— Я віддав ферзя, щоб король білих потрапив у пастку, — сказав Дем’янко.
— Ну, що? — Головань штовхнув Руканя в плече.
— Та що, прогавив… А ось другу й третю виграю!
Але й наступну партію Рукань програв. Третя закінчилась унічию.
— Отже, Дем’янко довів… — почав Головань.
Але його перебив упертий Рукань:
— Ні, я доведу! Я ось його спитаю… зажди, про що ж це я хотів… ага, треба йому загадок загадати!
“Ну, це для нього насіннячко, — подумав Андрійко. — Хто з дітей не розгадував загадок?”
— Ану, скажи мені, як ти такий розумний, що це: не звір, а з вухами, не птиця, а з пір’ям, не людина, а в одязі?
Дем’янко мовчав: Андрійко вже заворушив губами, хотів підказати — подушка! Але Дем’янко промовив:
— Не знаю.
— Тоді скажи мені, — радів Рукань, — що це таке: тіло дома лежить, а шкура до води біжить?
“І це ж про подушку”, — подумав Андрійко, а Дем’янко знову:
— Не знаю.
— Ну, ще одну, — не вгавав Рукань. — Без рук, без ніг, а сорочку просить.
“Бач, любить поспати, от і загадки загадує про подушку”, — подумав Андрійко. А Дем’янко й цього разу не відгадав:
— Не знаю.
Рукань більше не запитував, тільки значливо подивився на Голованя: а що, мовляв, хіба не на моє вийшло! Головань замислено хитав головою, і Андрійкові одразу стало ясно, що Дем’янкова доля вирішена: будуть переробляти.
Хлопці сіли попоїсти.
Помовчавши, Головань сказав Руканю:
— Що ж, давай завтра й почнемо.
— Ну, звичайно! — закивав головою Рукань, уминаючи сало з часником. — Чого зволікати?
А Дем’янко тим часом порався у майстерні і все добре чув. До майстерні зайшов Андрійко, спитав:
— Що це ти робиш, Дем’янку?
— А ти вмієш таємницю зберігати?
— Могила.
— Ну, гляди, Андрійку, тобі, як кращому другові, скажу. Я надумав…
Дем’янко і Андрійко довго шепотілися, вовтузилися у майстерні аж до пізнього вечора. Мати насилу загнала Андрійка спати.
А вранці, після сніданку, прийшов Рукань.
Малий тільки посміхався, дивлячись, як вони з Голованем пішли до майстерні. Незабаром вискочили звідти, почали гукати Дем’янка, але так і не догукалися. Втік Дем’янко — шукай вітра в полі!
— А відгадайте мою загадку, — дражнився Андрійко. — Одне маленьке, жвавеньке від двох вайлуватих утекло!
— Я ось тебе відгадаю! — вхопив лозину Рукань. Але Андрійко показав йому язика і гайнув із двору…
Головань вернувся до майстерні, і тут йому потрапила на очі магнітофонна стрічка. Поставив її, ввімкнув магнітофона. І зазвучав Дем’янків голос:
На Землі ще є чимало
Важливішого за сало
І картоплю, і часник…
Нехай хлопці уминають,
Потім вони запитають:
Це ж куди Дем’янко зник?
А я собі помандрую,
Непитайлівку здивую,
Утру носа Руканю!
Цей хвалько і задавака