“Одержано радіограму з мезонної ракети “Галактика”, яка вирушила в космічний рейс сімдесят років тому. Ракета наближається до нашої Сонячної системи і прибуде на супутник “Міжпланетний вокзал” завтра о 10-їй годині”.
Дідусеве обличчя пашіло, тремтячі пальці м’яли білу бороду.
— Заспокойтеся, дідусю… — Романко взяв старого га руку.
Клацнув автоматичний вимикач, голос змовк.
— Легко сказати, Романку, “заспокойтеся”… Це ж та сама ракета, що на ній…
— …полетів ваш батько, а мій прадід? — стрепенувся хлопець. — Невже вона?
— Так, хлопче. Три роки мені було, коли батько вирушив у цю далеку експедицію. Я виріс, одружився, мої діти повиростали, тепер ось ви вже великі, діти моїх дітей, а ракета “Галактика” весь час мандрувала космічним океаном. Минали десятиліття, обірвався зв’язок, думали, що вона зазнала аварії…
— Заждіть, дідусю, — Романко замислився. — В час відльоту вашого тата вам було, кажете, три роки. А йому ж скільки?
— Тридцять три. Хотів був мене взяти з собою, та моя мати не погодилась. Як же, сумувала, я сама лишуся?..
— Отож, — міркував Романко, — сімдесят плюс тридцять три, виходить сто три. Старенький уже ваш тато. Як вони там і витримали сімдесят років! Скільки ж це продуктів треба було взяти з собою, щоб екіпаж…
— В тому то й справа, що продуктів вони брали всього на рік. — Дідусь погладив бороду, і Романкові здалося, що в очах у нього промайнула усмішка. — Правда, ще був невеликий аварійний запас — здається на чверть року.
— То хіба ж вони могли протриматись сімдесят років? — жахнувся Романко. — Може, це повідомлення передала їхня автоматична станція? А вони… вони давно вже загинули?
— Ні, любий хлопчику, — заспокійливо промовив дідусь, — вони живі й здорові. Ти ж не всі повідомлення прослухав. Ось… — він знову ввімкнув АЗМІЛ.
Засвітився екран, пролунав голос: “Зв’язок із ракетою “Галактика” підтримується регулярно. Самопочуття екіпажу хороше”.
— Хороше самопочуття, чуєш? — промовив дідусь.
— Як же це… — хлопець здивовано поглянув на апарат. — Як же це вони витримали? Героїчні дідусі!
— Прадіди, — поправив старенький.
— А раз прадіди — значить ще героїчніші.
— Еге, прадіди, — задумливо промовив дідусь, — і прибувають вони до правнуків… Крізь простір і час.
Дідусь підвівся і почав ходити по кімнаті.
“Старенький уже мій дідусь, — подумав Романко. — А який же прадід?.. Якщо вони там у ракеті не стриглися, то бороди, мабуть, повиростали аж до п’ят…”
— Ну, що ж, Романку, — дідусь підійшов до хлопця і взяв його за плечі, — давай ще раз переглянемо кіноплівку, на яку знято проводи експедиції, та будемо готуватися до зустрічі дорогого гостя.
— Давайте! — зрадів онук. — Зараз я запущу апарат.
— А ти ж не забув, у якій касеті стрічка?
— Хто, я? — Романко обернувся до дідуся. — Ну, й вигадаєте. Та я ж усі кадри напам’ять знаю!.. А стрічка — в сріблястій коробці.
— Напам’ять? — перепитав дідусь. — Ану, скажи, що примітного на обличчі в мого батька, а твого прадіда?
— Що? Ну, чоло, очі, ніс… Обличчя, як обличчя.
— Оце-то примітне! — засміявся дідусь. — А вуса в нього є?
— Тоді не було, а тепер, мабуть, такі вусища, що ого! За сімдесят років, звичайно, відросли.
— Відросли чи не відросли — це ми побачимо, а ти бородавку пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Але ж вона збоку на бороді, і тепер, звичайно, сховалася в сивому волоссі.
— Ну, гаразд, Романку, пускай кіноапарат.
Часто, дуже часто старий переглядав цей кіножурнал, показував його своїм дітям, а тепер і онукам. І кожного разу неабияк хвилювався. Він бачив рідного батька, себе в матері на руках… Гай, гай, як давно це було — сімдесят років тому… Інколи йому хотілося гукнути: “Де ж ти тепер, тату? Не діждалася тебе мати, а чи я діждуся?”
Тим часом запрацював вмонтований у стіну моторчик. Блимнула сигнальна лампочка. Перед дідусем і онуком воскресли події сімдесятилітньої давності.
Зображення проектувалося не на екран, а просто на середину кімнати. Глядачі могли підійти до героїв фільму, навіть злитися з натовпом. Романко раніше так і робив: оглядаючись на дідуся, підбігав до кремезного чоловіка, що прощався із своєю дружиною, і, стараючись перекричати гамір, гукав:
— Дідусю, оце ваш тато!
Хлопець хотів доторкнутися до космонавта, але руки хапали одне повітря. Ні, не живі люди заповнювали демонстраційний майданчик, а їхні безтілесні копії. Вони ходили, говорили, сміялися. Звук їхніх голосів стрясав повітря. Але це було тільки їхнє об’ємне зображення… Романко бродив у натовпі, вільно проникав крізь автомобілі, наближався до самісінької ракети, яка чорним списом здіймалася в небо. Він уявляв себе повноправним учасником експедиції, космічним мандрівником, розвідником Всесвіту.
Проте сьогодні онук сидів поряд з дідусем принишклий і замріяний. Кожен кадр нині здавався йому сповненим особливого змісту.
Коли кіножурнал скінчився, хлопець припав до дідусевого плеча й зашепотів схвильовано:
— Значить, завтра прибувають… Дідусю, візьміть мене з собою.
Старий напівзаплющив очі, тихо промовив:
— Ні, хлопчику мій, я не полечу до супутника.
— Чому? — здивувався Романко.
— Почуваю себе не… в спортивній формі, — пожартував дідусь і додав: — Будемо біля АЗМІЛу чергувати, гаразд?
— Гаразд, — без ентузіазму погодився хлопець. Звичайно, йому в тисячу разів цікавіше було б побувати на “Міжпланетному вокзалі”, але туди без дорослих не беруть підлітків.
Романко сів біля шахового столика й замислився.
Наступного дня Романко прокинувся разом із птахами. Хлопець майже не спав. Усю ніч він обмірковував план зустрічі прадіда. І що його придумати? На ракету, яка літає по маршруту Земля — “Міжпланетний вокзал”, його, звичайно, ніхто не візьме. Малий ще, скажуть, шкідливо для здоров’я. А який він малий? Ростом трохи нижчий за дідуся, але ж він фізкультурник! Класний керівник часто говорить: “Петренко Роман — міцний, наче кремінь”…
Думки роїлися в голові, немов бджоли у вулику. А що коли таємно пробратися на ракету? Отак собі прошмигнути всередину та й сховатися, га? Не прошмигнеш, не пропустять… Хотів був серед ночі податися на ракетодром, але передумав: до ракети не можна підійти, та й хто його знає, котра полетить. А спитаєш — все пропало.
Нараз Романко схопився з ліжка, підскочив, наче пружина, і кинувся до шафи. Як він раніше цього не згадав? Адже він грав Лісовика, коли їхній драмгурток показував на сцені казку. Ось на кого він перетвориться — на старого бородатого діда! Борода в нього, правда, завелика, але ж можна підрізати…
Світало. З котеджу, де мешкали Петренки, вийшов жвавий, трохи кумедний дідок. Не по літах спритно він скочив на тротуар і підтюпцем побіг вулицею. Розкішна борода закривала йому груди, під пахвою пломенів величезний букет квітів.
На ракетодром Романко дістався задовго до відльоту ракети. На запитання чергового відповів, що він правнук члена екіпажу “Галактика” Петренка. Черговий дуже здивувався, що правнук такий старий.
— Час іде… — намагаючись вимовляти слова по-старечому, промовив Романко. — Мій прадід відлетів із Землі майже століття тому!
Черговий, уже літній чоловік, співчутливо зітхнув і запропонував зайти в зал, де мали збиратися зустрічаючі.
— Шпасибі, шпасибі, — прошамкав Романко, — я погуляю на швіжому повітрі.
Чемне запрошення чергового злякало “дідка”. “А що як там буде батько? Звичайно ж, буде!” І він заходив по веранді. Ні, ні, до залу він не загляне.
А черговий, як на те, все намагався завести розмову, розпитував про прадіда, про сім’ю… Романко ж так шамкав у відповідь, що здався йому занадто ветхим.
— А знаєте, — заговорив черговий, примружуючи очі, — я б не радив вам летіти туди… У ваші літа, знаєте, небезпечно…