Піпіна розбудили голоси. Минули ще один день переховування та ще одна ніч мандрів. Сутеніло – знову займався холодний досвіток, і подорожніх огортали пронизливі сірі тумани. Тіньогрив стояв спітнілий, і шкіра його парувала, та кінь гордо вигнув шию, не бажаючи виявляти ознак утоми. Його оточили високі чоловіки у важких плащах, а позаду в імлі бовваніла кам’яна стіна. Її було почасти зруйновано, проте щойно ніч почала відступати, залунали звуки квапливої праці: удари молота, дзенькіт кельми, скрип коліс. Де-не-де в тумані тьмяно мигтіли смолоскипи та лампадки. А Ґандальф розмовляв із чоловіками, котрі заступили шлях його коневі, й Піпін, прислухавшись, збагнув, що вони говорять про нього.
– Так, ми справді знаємо тебе, Мітрандіре, – сказав очільник тих людей, – а ти знаєш пароль Семи Брам і можеш вільно йти далі. Проте, хто твій супутник, нам не відомо. Що він за один? Ґном із північних гір? Нам у нашій землі чужинці тепер не потрібні, хіба би вони були дужими воїнами, на чиї вірність і допомогу ми могли би покластися.
– Я поручуся за нього перед Денеторовим престолом, – відказав Ґандальф. – А щодо відваги, то її годі визначити за зростом. Мій супутник пережив більше боїв і небезпек, аніж ти, Інґольде, хоча ти й удвічі вищий за нього. Він оце саме повертається з Ісенґардської битви, про яку ми принесли вам вісті, й дуже втомився, інакше би я розбудив його. Це – Переґрін, вельми хоробрий муж.
– Муж? – засумнівався Інґольд, а решта чоловіків засміялася.
– Муж! – скрикнув Піпін, цілком прокинувшись. – Муж? Оце вже ні! Я гобіт, а не людина, і геть не відважний, – ну, може, інколи, якщо дуже потрібно. Не дозволяйте Ґандальфові вас дурити!
– Багато славетних лицарів могло би сказати те саме, – відповів Інґольд. – Але що таке гобіт?
– Півмірок, – пояснив Ґандальф. – Ні, не той, про котрого йдеться у вірші, – додав, помітивши здивування на обличчях людей. – Не той, однак із того самого роду.
– Так, а з тим я подорожував, – сказав Піпін. – А ще з нами був Боромир із вашого Міста, й він визволив мене з північних снігів, але врешті наклав головою, захищаючи мене від численних ворогів.
– Тихо! – цитьнув Ґандальф. – Новини про таке горе спершу повинен почути батько.
– Він здогадується про це, – сказав Інґольд, – бо віднедавна тут трапляються дивні знамення. Проходьте швидко! Володар Мінас-Тіріта охоче прийме кожного, хто принесе йому нові звістки про сина: чи то людину, чи…
– Гобіта, – підказав Піпін. – Я мало чим можу прислужитися вашому володареві, та зроблю все, на що мені стане духу, на згадку про Боромира Хороброго.
– Щасти вам! – відказав Інґольд, і його люди пропустили Тіньогрива.
Кінь увійшов у вузьку браму в стіні, а Інґольд гукнув йому навздогін:
– Бажаю, Мітрандіре, щоби ти дав добру пораду Денеторові, бо він у скруті, й ми всі – разом із ним! Але ти приїхав зі звістками про горе та про небезпеку, бо така, подейкують, у тебе вдача.
– Так мовлять, бо я приходжу лише зрідка, коли справді потрібна моя допомога, – відповів Ґандальф. – А якщо ви хочете моєї поради, то я скажу, що відбудовувати Пелленорську стіну вже надто пізно. Мужність – ось що найкраще захистить вас од бурі, яка нагряне вже незабаром, – мужність і надія, яку я вам і привіз. Адже не все, з чим я приїжджаю, – зло. Тож покиньте кельми й беріться гострити мечі!
– Ми завершимо роботи ще до вечора, – відказав Інґольд. – Це – остання ділянка стіни, яку слід було полагодити: атака з цього боку найменш імовірна, бо стіна тут обернена до наших друзів у Рогані. Може, тобі щось про них відомо? Гадаєш, вони відгукнуться, якщо ми їх покличемо?
– Так, роганці прийдуть. Але вони витримали чимало власних битв. Ані ця, ні жодна інша дорога не веде нині до безпечного місця. Не втрачайте пильності! Якби не Ґандальф Провісник Нещасть, то до вас із Анорієну приїхали би не Вершники Рогану, а ворожа армія. Утім, це й досі можливо. Тому щасти вам і будьте пильні!
Ґандальф виїхав на широкі землі поза Раммас-Ехором – так ґондорці називали зовнішній мур, який вони, доклавши багато зусиль, збудували після того, як Ітілієн поглинула тінь Ворога. Мур тягнувся більш як на шість миль од підніжжя гір і ще стільки само у зворотному напрямку, обступаючи колом Пелленорські поля – гарні й родючі приміські терени на довгих схилах і терасах, які спускались аж до глибоких понизь Андуїну. Від Головної Брами Міста в найдальшій точці на північному заході той мур був на відстані майже трьох миль. Він височів на кручі, яка нависала над розлогими прирічковими рівнинами, і був високий та міцний, бо саме з того боку до Міста вела обгороджена стінами насипна дорога від бродів і мостів Осґіліата, що потрапляла до Мінас-Тіріта крізь пильно стережену браму, біля якої вишикувалися вежі. У найближчій точці – з південного сходу – Раммас-Ехор приступав до Міста майже на п’ять верст. Там Андуїн широким півколом огинав пагорби Емин-Арнен у Південному Ітілієні та різко завертав на захід, тож зовнішній мур здіймався на самому краю Ріки, а внизу розкинулися причали і пристані Гарлонду, куди прибували судна, які пливли вгору за течією з південних вотчин.