— Що ви маєте на увазі? Невже ви думаєте, що…
— Де граф? — урвав він її.
— В німецькому посольстві.
— Це нова витівка вашого брата. Завтра граф довідається про мій візит. Він почне розпитувати слуг. Усе це створить саме те враження, яке Рокову хотілося б навіяти графові.
— Негідник! — вигукнула Ольга.
Вона підвелася, ні дійшла впритул до Тарзана і зазирнула йому в очі. Вона була дуже налякана. Вона тремтіла і, відчуваючи, що земля вислизає у неї з-під ніг, поклала руки на його широкі плечі. В її погляді провисто лунало вічне прохання беззахисної жінки до риродного захистника — чоловіка. Тарзан узяв у свою сильну долоню одну з маленьких теплих рученят, які лежали на його плечах. Він зробив це машинально і так само, керуючись інстинктом захисника, обняв її за плечі дужою другою рукою.
Наслідок був разючий. Він ніколи перед тим не торкався її так близько. Обоє здригнулися винувато і зазирнули одне одному у вічі. Замість того, щоб відштовхнути його, Ольга де Куд пригорнулася ближче і обхопила його шию руками. Що залишалося робити Тарзанові, годованцеві Великих мавп? Своїми могутніми руками він обійняв жінку і засипав її палкі вуста поцілунками.
Коли Рауль де Куд отримав від дворецького в німецькому посольстві записку і прочитав її, то похапцем вибачився перед господарем. Згодом він навіть не міг згадати, яку причину придумав для того, щоб піти. До тієї миті, коли він опинився біля під’їзду свого будинку, все пливло у нього перед очима. Тут його рухи стали спокійними і обережними. Він опанував себе. Він не звернув уваги на те, чому лакей Жак прочинив йому двері, коли він ще тільки підіймався зовнішніми східцями. В ту мить він не надав цьому значення, але пізніше ця обставина пригадалася йому.
Піднявшись навшпиньки сходами, він нечутно пройшов коридором до спальні своєї дружини. В його серці палала жадоба вбивства, в руці він тримав важку палицю. Ольга побачила його перша. В паніці вона вирвалася з обіймів Тарзана, а той озирнувся саме тоді, коли граф опускав на його голову страшний удар, і відбив палицю рукою.
Палиця ще тричі майнула в повітрі, і з кожним ударом в Тарзані прокидався дикий звір.
Він тихо заклекотів, наче мавпа, і кинувся на француза.
Палицю було вирвано з рук, зламано, мов сірник, і пожбурено геть. Потім він вчепився в горло супротивника, наче лютий звір.
Ольга де Куд прийшла до тями після першого потрясіння, кинулась до Тарзана і закричала, хапаючи його за руки:
— Ви його вб’єте, ви його вб’єте! Жане! Ви вбиваєте мого чоловіка!
Він раптом відкинув від себе тіло. яке рвав наче пес тер’єр спійманого щура, і підвів голову. І тут у будинку пролунав страхітливий клич мавпи, який сповіщає про перемогу.’На цей страшний крик звідусіль, від горища до льоху, збіглися бліді й тремтячі з переляку слуги. Ольга вклякла біля свого чоловіка й молилась.
Перед очима Тарзана поволі розійшлася кривава пелена. Він знову став бачити речі: він знову дивився очима цивілізованої істоти. Його погляд впав на вкляклу жінку.
— Ольго, — прошепотів він.
Вона піднесла голову, сподіваючись побачити погляд божевільного вбивці.
Натомість в його очах вона прочитала жаль і каяття.
— Дивіться, що ви накоїли! — вигукнула вона. — Я його кохала! Ви вбили його!
Тарзан обережно підняв обважніле тіло графа і переніс його на канапу. Потім притулив вухо до його грудей.
— Дайте чарку коньяку! — сказав він.
Ольга принесла коньяк, і вони вдвох не без труднощів влили його до рота графові. З блідих вуст вихопилося слабке зітхання. Граф де Куд застогнав і повернув голову.
— Він житиме! Слава Богу! — сказав Тарзан.
— Чому ви зробили це, Жане? — спитала Ольга.
— Не знаю. Він вдарив мене, і я втратив розум. Я вчинив так, як у подібних випадках робили мавпи моєї породи. Ольго, я ніколи не розповідав вам про своє минуле. Краще було б, якби ви раніше дізналися про моє життя. Усього цього могло б не статись. Я ніколи не бачив свого батька. Єдина мати, яку я будь-коли знав, була дика мавпа. Вперше я побачив білу людину, коли мені було двадцять. Трохи більше року тому я був голим хижаком в африканських джунглях. Не засуджуйте мене надто суворо. Дна роки — надто малий термін, щоб одна людина могла догнати упродовж цього часу суспільство, яке йшло до сьогодення віками.
— Я вас не засуджую. Тут лише моя вина. А зараз ідіть. Він не повинен вас бачити тут, коли опритомніє. Прощавайте.
Тарзан вийшов з будинку графа де Куда з похиленою головою, його мучили докори сумління.
Коли він вийшов на вулицю, його думки запрацювали виразніше й точніше, і за чверть години він уже був у поліцейській дільниці неподалік вулиці Моль. Агент щиро зрадів його візиту. Старе було давно забуте. Після хвилинної розмови Тарзан спитав його, чи чув він щось про Ніколая Рокова та Алєксєя Павловича.