— Завтра всі все забудуть, — сказала вона. — Але я би тішилася, якби мені ніколи не довелося більше повернутися ані сюди, ані в якусь іншу кав’ярню. Я потрапила сюди не з власної волі. Я була полонянкою.
— Полонянкою? — недовірливо перепитав Тарзан.
— Радше рабинею, — відповіла дівчина. — Банда грабіжників викрала мене вночі з дуару[1] мого батька. Вони привезли мене сюди і продали власникові цієї кав’ярні. Вже минуло два роки відтоді, коли я востаннє бачила своїх рідних. Вони живуть дуже далеко на півдні. В Сіді-Аїсі вони ніколи не бувають.
— Ви б хотіли повернутися до своїх? — спитав Тарзан. — Тоді я можу вам пообіцяти, що довезу вас принаймні до Бу-Саади. А там ми, безперечно, домовимося з комендантом, і він відправить вас далі додому.
— О пане! — вигукнула дівчина. — Чи зможу я вам будь-коли віддячити? Невже ви справді зробите це для бідної танцюристки? Але мій батько зможе заплатити вам, і добре заплатити: він великий шейх! Його ім’я Кадур бен Саден.
— Кадур бен Саден! — вигукнув Тарзан. — Кадур бен Саден сьогодні увечері був тут, у Сіді-Аїсі. Ми обідали з ним кілька годин тому.
— Мій батько в Сіді-Аїсі! — вигукнула дівчина. — Дяка Аллахові, тепер я справді врятована!
— Ш-ш! — засичав Абдул. — Слухайте.
У тихому нічному повітрі звуки розмови, які долинали знизу, було добре чути.
Тарзан не розумів, про що йдеться, але Абдул і дівчина перекладали йому.
— Вони вже пішли, — сказала дівчина. — Вони шукають вас, пане. Один сказав, що той незнайомий чужинець, який запропонував гроші за ваше вбивство, лежить з вивихнутою рукою в домі Ахмед дін Сулефа і що він запропонував ще більше грошей тому, хто влаштує на вас засідку по дорозі в Бу-Сааду і вб’є вас.
— Це той, що стежив за нами сьогодні на базарі! — вигукнув Абдул. — Я знову впізнав його у кав’ярні — його і ще одного, вони обоє після розмови з цією дівчиною вийшли у двір. Це ті самі, що стріляли в нас, коли ми вийшли з кав’ярні. Чому вони так хочуть вбити вас, пане?
— Я не знаю, — відповів Тарзан. — Хіба… — але він не закінчив речення.
Думка, що з’явилася в нього, можливо, й давала єдино правильну відповідь, але водночас вона надто неймовірна.
Люди, що юрмилися на вулиці, розійшлися. Двір і кав’ярня також спорожніли. Тарзан обережно знову спустився на підвіконня. Кімната дівчини була порожня. Він вернувся на дах і спустив Абдула, а за ним і дівчину.
З вікна Абдул зістрибнув на вулицю. Тарзан взяв дівчину в оберемок і стрибнув услід за ним. Йому неодноразово доводилося робити в своєму рідному лісі з вантажем у руках і значно складніші стрибки. Легкий крик зірвався з вуст дівчини, але вона відчула лише легенький струс і без найменшої шкоди стала на ноги.
На мить вона притулилася до нього.
— Пане, ви такий дужий і спритний! — вигукнула вона. — Сам ель-адреа — чорний лев — не зрівняється з вами.
— Хотів би я познайомитися з вашим ель-адреа, — сказав Тарзан. — Я багато чув про нього.
— Приїжджайте до мого батька в його дуар, там побачите, — сказала дівчина. — Лев живе в ущелині на північ від нас і ночами спускається зі свого лігва грабувати дуар мого батька. Одним ударом могутньої лапи він проломлює голову бикові. Якщо запізнілий подорожній зустріне на своєму шляху ель-адреа, то біда йому.
До готелю вони дісталися без пригодо Сонний господар дуже опирався проханню яегайно розшукати Кадура бен Садена. Але коли Тарзан вручив йому золоту монету, справа пішла інакше. Служникові-тубільцеві було негайно наказано обійти всі тубільні готелі середньої руки, де ймовірно міг зупинитися шейх із пустелі. Тарзан вважав за необхідне цієї самої ночі розшукати батька дівчини, адже він міг вирушити додому вдосвіта і наздогнати його було б навряд чи можливо.
Десь через годину служник повернувся разом з Кадур бен Саденом. Старий шейх увійшов до кімнати, його горде обличчя виказувало деяке здивування.
— Я маю за честь… — почав був він. але на очі йому потрапила дівчина.
Він пішов до неї назустріч, розкриваючи обійми.
— Доню моя! — вигукнув він. — Великий Аллах! — і на очі старому мужньому воякові навернулися сльози.
Коли Кадур бен Саден вислухав розповідь про її викрадення і про те, як Тарзан врятував її, він простяг Тарзанові руку.
— Друже мій, усе, чим володіє Кадур бен Саден. — ваше, включно з життям, — сказав він просто і Тарзан знав, що це не лише слова.
Вони вирішили, що оскільки троє з них їхатимуть верхи після безсонної ночі, то краще буде вирушити на світанку, щоб втрапити до Бу-Саади того самого дня. Чоловіки порівняно легко перенесли б цю дорогу, але для дівчини, звичайно, це було б дуже обтяжливе.