Його обличчя набуло страшного виразу, і він поклав отруєну стрілу на тятиву лука. В його сірих очах палав злий вогник. Він цілився в спину англійцеві, який нічого не підозрював.
На мить його погляд пробіг гладенькою стрілою, і він сильно напнув тятиву, щоб смертоносна зброя дістала до серця того, в кого він цілився.
Але він не зробив цього останнього руху. Вістря стріли повільно опустилося, тятива ослабнула, шрам на чолі зблід.
Тарзан, годованець Великих мавп, повернув, сумно схиливши голову, крізь джунглі до селища вазирі.
23
П’ЯТДЕСЯТ ПОТВОРНИХ ЛЮДЕЙ
Джейн Портер та Вільям Сесіль Клейтон довго стояли і мовчки дивилися на тіло звіра, здобиччю якого вони ледь не стали.
Молода дівчина першою порушила мовчання, яке запанувало після того, як вона все сказала.
— Хто б це міг бути? — прошепотіла вона.
— Бог його знає! — відповів Клейтон.
— Якщо це друг, то чому він не з’являється? — казала далі Джейн. — Мені здається, його слід покликати, щоб подякувати.
Клейтон машинально виконав її прохання, але відповіді не було.
Джейн Портер здригнулася.
— Дикі джунглі, - прошепотіла вона. — Страшні джунглі. Тут навіть дружелюбність страшна.
— Вернімось в курінь, — сказав Клейтон, — вам там буде безпечніше. Адже я не можу захистити вас. — гірко додав він.
— Не кажіть цього, Вільяме, — похопилася вона, бо й сама страждала від усвідомлення образи, якої завдали її слова Клейтонові. — Ви зробили усе, що могли. Ви завжди діяли шляхетно, самовіддано й хоробро. Ви не винні в тому, що ви не надлюдина. Я знаю лише одну людину, яка могла б зробити більше за вас. Хвилювання після пережитого страху завадило мені підшукати потрібні слова. Але я зовсім не хотіла образити вас. Я лише хочу, щоб ми обоє вповні усвідомили, що я не можу бути вашою дружиною, такий шлюб був би злочином.
— Схоже, я зрозумів вас, — відповів він. — Не будемо про це більше говорити. Принаймні доти, доки повернемося до колишніх умов життя.
Наступного дня Тюранові стало гірше. Він майже безперестанку марив. Йому нічим не можна було допомогти. Втім, Клейтонові не дуже і хотілося щось робити. Через дівчину він остерігався росіянина і в глибині душі сподівався, що той помре. Думка про те, що коли з ним щось трапиться, то Джейн цілком залежатиме від цієї тварини, непокоїла його більше, ніж думка про неминучу загибель, яка її чекає, якщо вона лишиться сама поблизу цього жорстокого лісу.
Англієць вийняв важкого списа з тіла лева, і коли вранці вирушив на полювання, то почував себе впевненіше, ніж будь-коли від часу своєї появи на пустельному березі. Тепер він міг відійти від куреня далі.
Щоб не слухати безладної, божевільної маячні росіянина, Джейн спустилася додолу до підніжжя дерева — далі відходити вона не зважувалась. Вона сіла на землі, поблизу грубо збитої драбини, яку Клейтон змайстрував для неї, і стала дивитися на море, не гублячи надії, що вдалині з’явиться якийсь корабель.
Вона сиділа спиною до лісу і тому не могла бачити, як заворушилася трава і в ній з’явилося обличчя дикуна. Маленькі червонясті близько посаджені очиці уважно оглядали її і водночас зиркали на берег і довкола, переконуючись, чи немає поблизу ще когось.
Невдовзі з’явилася друга голова, за нею — третя, потім четверта… Хворий у курені щось мовив у маячні, і голови зникли так само раптово й нечутно, як і з’явилися. Одначе коли люди помітили, що дівчина не звертає уваги на безперервний стогін угорі, вони знову визирнули.
Одна по одній з лісу вийшли потворні постаті і, скрадаючись, поповзли до жінки, яка нічого не підозрювала. Врешті легке шурхотіння трави привернуло її увагу. Вона озирнулася і схопилася на ноги, скрикнувши з переляку, коли побачила їх. Дикуни кинулися вперед і оточили її. Один схопив її своїми довгими мавпячими лапами, притиснув до себе і поніс до лісу, затиснувши рота брудною долонею, щоб приглушити крики. Джейн не змогла витримати цього нового удару долі. Її нерви, ослаблі від всіх нещасть, які вона пережила останніми тижнями, не витримали, і вона знепритомніла.
Опритомніла вона вже в гущавині пралісу. Настала ніч. Серед маленької галявини яскраво палало велике вогнище. Довкола нього сиділо п’ятдесят потворних чоловіків. Їхні голови й обличчя були вкриті скуйовдженим волоссям, довгі руки звисали з колін коротких і кривих ніг. Вони жерли якусь брудну їжу, мов тварини. Скраю вогнища у баняку щось варилося, і один з дикунів час від часу витягував звідти загостреною паличкою великі шматки м’яса.