І повірте, міс Стронг, — вів далі Тенінгтон, — мені коштувало багатьох зусиль переконати його, що тут немає не лише пошти, а й міста, і пояснити йому, що ми взагалі на іншому, ніж Вашінгтон, материку і навіть в іншій півкулі.
Коли він нарешті все це усвідомив і почав непокоїтися про доньку, то, схоже, вперше зрозумів увесь трагізм нашого становища. І у нього вперше з’явився сумнів, що Джейн врятувалася.
— Мені дуже важко про це думати, — сказала дівчина, — але я ніяк не можу позбутися думки про долю наших товаришів.
— Сподіватимемося, що все закінчиться добре, — відповів Тенінгтон. — Ви перша були взірцем ніжності. Вам важче, ніж решті, бо ви втратили близьку вам людину.
— Так, — відповіла вона, — я любила Джейн, як рідну сестру.
Тенінгтон приховав своє здивування. Він хотів сказати зовсім інше. Від часу загибелі “Леді Еліс” він часто спілкувався з чарівною мешканкою Меріленду. І останніми днями почав непокоїтися, що його власне почуття до неї позбавить його душевного спокою. Адже він не забув таємниці, яку довірив йому Тюран: міс Стронг — його наречена. Чи не злукавив Тюран? З боку дівчини він не бачив виявів почуття сильнішого, ніж звичайна приязнь.
— А якщо вони загинули, то смерть Тюрана мусить бути для вас великим горем? — ризикнув він запитати.
Гейзел зиркнула на нього.
— Тюран став моїм другом, — сказала вона. — Він мені дуже подобався, хоча ми познайомилися нещодавно.
— Отже, ви не були його нареченою? — прожогом спитав він.
— Господи, звісно, що ні! — вигукнула вона. — Він подобався мені зовсім не в цьому розумінні.
Лордові Тенінгтонові захотілося щось сказати Гейзел Стронг і зробити це негайно. Але слова якось застрягли у нього в горлі. Він двічі починав речення, прокашлявся, почервонів… і врешті висловив сподівання, що до початку дощового сезону будівництво хатин закінчиться.
Втім, він, сам того не підозрюючи, дав дівчині зрозуміти саме те, що він хотів сказати. Після цієї розмови вона була щасливіша, ніж будь-коли, доти.
Саме в цю хвилину їхню розмову урвала поява якоїсь дивної страшної істоти, що вийшла з лісу на південній околиці табору. Тенінгтоц і молода дівчина побачили її водночас.
Англієць схопився за револьвер, але, коли півгола бородата істота вигукнула своє ім’я, він опустив руку і пішов до неї назустріч.
Ніхто не впізнав би в брудній, схудлій людині, одягненій лише в безрукавку з маленьких шкурок, того блискучого, бездоганно вдягненого Тюрана, якого останнього разу всі бачили на палубі “Леді Еліс”.
Перш ніж повідомити про його прибуття своїх товаришів, Тенінгтон і міс Стронг спитали його про долю решти.
— Всі загинули, — відповів Тюран. — Матроси померли раніше, ніж ми досягли берега. Міс Портер викрав і забрав з собою якийсь дикий звір, коли я лежав і марив від пропасниці. Клейтон хворів і помер кілька днів тому. І подумати лише, що увесь цей час нас розділяло лише кілька кілометрів! Менше дня ходи! Жахливо!
Скільки часу вона пролежала в темному льосі під храмом міста Опар, Джейн Портер не знала. Спочатку в неї почалася пропасниця і вона довго марила, але потім хвороба минула — і сили поволі почали повертатися до неї. Жінка, яка щодень приносила їй їжу, на мигах завжди вмовляла її підвестися, але дівчина лише хитала головою, показуючи тим, що вона ще дуже слабка.
Втім, з часом вона змогла підвестися і, тримаючись за стіну, зробити кілька непевних кроків. Її викрадачі дивилися на неї з видимим зацікавленням. Наближався знаменний день, і жертва виглядала значно краще.
Врешті цей день настав. Разом з іншими в льох до Джейн зійшла й незнайома їй жінка. Відбувся якийсь обряд. Дівчина була переконана, що релігійний. Вона підбадьорилася й зраділа, що потрапила до людей, на яких віра зробила шляхетний вплив. Тепер вона була цілком переконана, що з нею поводитимуться людяно.
Тому, коли двері її в’язниці відчинилися і її новели довгим темним коридором та цементними сходами на яскраво освітлене подвір’я, вона йшла охоче, навіть з радістю. Адже вона була серед “слуг Божих”. Можливо, їхнє уявлення про вищий розум і відрізнялося від її, але самий факт віри був для неї гарантією їхньої доброти й порядності.
Та коли вона побачила посеред двору кам’яний жертовник і темно-брунатні плями на ньому й на бетонній підлозі довкола, вона засумнівалася й завагалася. А коли ті, що супроводжували її, нахилилися і зв’язали їй ноги, а руки завели за спину і також зв’язали, то її сумніви змінилися страхом, а ще через хвилину, коли її підняли й поклали на спину впоперек жертовника, надія цілком полишила її і вона затремтіла від страху.