В’язнів вивели з автобуса, і вони побачили, що в будівлі робиться ремонт. Людей перевірили за списками і повели розміщувати в камери. На великий подив Насті, її помістили в одну камеру з Вадимом.
— Оце так щастя! — вигукнула Настя, оглядаючи їх нову оселю. — Колись мріяла про окрему квартиру, а тепер радію окремій камері.
У кутку, як і раніше, вічко відеокамери, на вікні — ґрати, двері також металеві, але без «кормушки», нема й туалету. По обидва боки камери чотири на чотири метри — двоярусні ліжка.
— Розраховано на чотирьох, — сказав Вадим, — будемо чекати підселення.
— Або розселення, — припустила Настя.
— Ага, ревнуєш? — посміхнувся Вадим. — Боїшся, що підселять жінок і я буду до них залицятися?
— Ой-ой! Можна подумати, що такий замазура комусь потрібен!
— Тобі не подобається такий брудний чоловік?
— Брудній жінці подобаються такі ж самі чоловіки… Які місця займемо? У цих апартаментах у нас є вибір.
— Давай ліворуч, — запропонував Вадим, — я нагорі, ти — знизу.
Вони простелили матраци, накрили їх ковдрами, які привезли з собою, повісили в головах куртки, у кутку виділили місце для взуття.
— Із входинами, коханий! — посміхнулась Настя, сідаючи на ліжко.
— Цікаво, куди тепер нас ганятимуть на роботу?
— Завтра дізнаємося, — відповіла Настя і додала: — Не забивай дурним голову. Чи нема про що думати?
— А ти про що думаєш?
— Понад усе хочу помитися. Дивуюся людській натурі, — задумливо сказала Настя. — Коли вдома лежала у ванні чи приймала душ, ніколи не думала, що це так приємно, що для когось це заповітна мрія. Звичайно, коли зустрічала брудного безхатченка, то загадувалася, чому він улітку не скупається в річці чи озері. Але взимку запросити його додому і дати змогу помитися — мені і на думку не спадало.
— Безхатченки — окрема тема. Колись я зробив так, як ти кажеш, а потім пошкодував. Поки я готував йому поїсти, він не став митися, украв мій гаманець і тихенько пішов геть. Хіба ти не помічала, що навіть влітку, коли можна помитися в озері, лише одиниці це роблять, інших туди не затягнеш. Допомагати варто тим, хто хоче отримати допомогу.
— Ось я, наприклад, хочу, щоб мені хтось допоміг, — мовила Настя після паузи.
— Яке бажання має моя королева? — Вадим спробував пожартувати, але його голос прозвучав надто сумно.
— Хочу вибратися звідси.
— Ти не забула номер Сашка Гримайла?
— Ні, пам’ятаю номери мами і його, але що з того?
— Подивимось, — підбадьорив Вадим. — Може, тут не такі уважні цербери, тож вдасться дати про себе звістку.
На ранок відчинилися двері і пролунав наказ:
— Усім вийти з камер і вишикуватися! Строєм ідемо на сніданок у супроводі охорони. Далі жінки окремо від чоловіків і на роботу!
Їх провели до їдальні, де у два ряди стояли столи, біля них — стільці.
— Як у ресторані! — сказала Настя Вадиму.
— Миємо руки! — прозвучала команда.
На стіні висів рукомийник з «носиком», під ним — миска. Люди підходили по черзі, мили руки з милом і витирали їх одним і тим самим рушником. Коли хтось затримувався, охоронець казав завчене:
— Досить! Наступний!
Настя помила руки, набрала в долоні води і вмила лице.
— Не дозволено! — гукнув їй чоловік. — Якщо вмиватися, то на всіх води не вистачить.
Настя поглянула на мокрий рушник і зітхнула:
— Моя мрія справдилася ось на стілечки! — за столом Настя показала Вадиму кінчик пальця. — Я не помилася, але обличчя згадало, що таке вмивання.
На сніданок їм дали суп, по шматочку хліба та чай з цукром.
— Справді, як у ресторані, — посміхнулась Настя. — Не вистачає лише офіціанта та других страв, наприклад, свинячих битків.
— Або смаженої риби.
— Мовчи, бо вб’ю! — Настя показала Вадиму кулак.
Богдана Стефанівна зателефонувала в Розгірче сусіду.
— Як там справи, пане Михайле? — поцікавилась.
— Усе добре, не хвилюйтесь, пані Богдана! — запевнив її чоловік.
Він детально описав, як і чим годує коней, який у них настрій і як вони себе почувають. Жінка розповіла, що від доньки нема ніякої звістки, тож доведеться їй затриматися на невизначений час, можливо, надовго. Богдана Стефанівна також пожалілася, що нема зв’язку і з онуком, який зараз у зоні АТО.
— А де саме?