Порадившись, хлопці вирішили йти пізніше, так безпечніше. Вони провели в лісосмузі довгий день без води та їжі й до настання ночі відчували виснаження. Від зневоднення паморочилося в голові й калатало серце.
— Ну що, хлопці, рушаймо? — спитав Злий. — Не доб’ють ополченці, то подохнемо тут без води.
— Мона я почитаю молитву в дорогу? — спитав Мона.
— Мона-мона, — посміхнувся Злий. — Так і не навчився правильно казати «можна».
— Мона не заважати? — сказав хлопець, і Малий пирснув зо сміху.
Після молитви пішли кукурудзяним полем. Удень воно здавалося нескінченним, а вночі, коли нічого не видно, ще більшим. Сухе кукурудзиння шелестіло і тріщало, било і дряпало обличчя.
— Таке враження, що нас за два кілометри чути, — прошепотів Геннадій.
— А що робити? — кинув Злий.
Кожні сто метрів вони зупинялися і прислуховувалися. Кілька разів сідали навпочіпки і завмирали, коли над ними дзижчав безпілотник. За годину спекотний день без пиття дався взнаки. Кабан, що йшов попереду, важко і часто дихав і обливався потом, снопом звалився на землю. Хлопці марно намагалися повернути його до тями.
— Що робитимемо? — спитав Малий.
— Не залишати ж його самого, — сказав Злий. — Будемо по черзі нести.
Злий і Геник закинули його руки собі на плечі та потягли. Ноша виявилася нелегкою, і за кілька десятків метрів довелося їм відпочити і мінятися. Малий був зростом чи не вдвічі нижчий від Кабана, тож йому було несолодко. На їхнє щастя, Кабан отямився і пішов самотужки, але хвилин за двадцять знову знепритомнів.
— Чому саме він? — сказав у розпачі Малий. — Мене було б легше нести.
— Хто б тебе ніс? — хмикнув Злий, підхоплюючи важке тіло побратима. — Ми б тебе тут лишили.
— Як?
— А так!
— Кабан великий і гладкий, тому йому найтяжче, — сказав Мона, допомагаючи Злому.
Ще з півгодини, і Кабан знову отямився і вони пішли швидше. За їхніми розрахунками, поле мало ось-ось скінчитися, коли зненацька попереду застрочив автомат. Хлопці припали до землі і завмерли. Ще кілька пострілів, і хтось посвітив ліхтариком.
— Навіть не знаємо, чи там ополченці, чи свої, — прошепотів Геник. — Але йти вперед небезпечно. Що робитимемо?
— Якщо вперед не можна, то змінимо маршрут, — сказав Злий. — Логічно?
Порадившись, пішли в обхід. До кінця кукурудзяного поля їм довелося тягти на собі Кабана, який то повертався до тями і просив у хлопців вибачення, то знову непритомнів. Геть знесилені, вони дісталися лісосмуги і попадали на землю. Відхекавшись, почули голос Кабана:
— Хлопці, не кидайте мене, будь ласка.
— Ти диви, озвався! — посміхнувся Злий. — Як тільки донесли його до посадки, одразу оклигав!
— Я не навмисне, — хрипко виправдовувався Кабан. — Мені зле.
— Чекайте тут, — наказав Злий. — Треба розвідати, що за дорогою.
— Неподалік село, бо чути гавкіт, — тихо промовив Геннадій. — Може, я піду по воду?
— А ти впевнений, що там нема ополченців? Отож. Сидіть тут і чекайте на мене, — повторив Злий. — Якщо за півгодини не повернуся, йдіть далі без мене.
Хвилин за п’ять хлопці почули кроки, що швидко наближалися. Майнула людська постать на дорозі, і Злий радісно зашепотів:
— Ледаща, приймате! Я сьогодні банкую!
Щось важке глухо гепнулося на землю, то були два великі кавуни.
— Налітайте, чого витріщилися як баран на нові ворота? — Злий дістав ножа. — Де наш Невмирайло? Кабан, ти живий?
— Живий, — прошепотів він і простягнув руку.
— Дам, якщо пообіцяєш іти своїми ногами, — сказав Злий, відрізаючи величезну скибку.
Кавуни були солодкі, як мед, пахли квітами, літом і миром. Хлопці жадібно впивалися зубами в соковиту м’якоть, тамуючи одразу і спрагу, і голод. За мить від великих кавунів лишилися обгризені шкірки.
— Мало! — зітхнув Малий, облизнувши губи.
— Через дорогу баштан, там ще є, — сказав Злий.
— І ти мовчав?! Я ледь не подавився! — дорікнув Малий.
— Хотів перевірити тебе на жадібність, — серйозно мовив Злий. — І знаєш, які висновки? Мишеня з’їло більше від слона.
— Я ще принесу! — підхопився з місця Малий.
— Сиди, я сам!
Солодкі кавуни і короткий відпочинок зробили свою справу. Бійці відчули, як до них повернулися сили, і вирушили далі. Йшли навмання лісосмугою, бо втратили орієнтири і чекали ранку. За годину почало сіріти і перед ними замаячили силуети будинків.