Настя не хотіла загострювати відносини з Алісою і промовчала.
— Коли населенню не було чого їсти, ополченці на своїх машинах возили хліб у магазини, — продовжила Аліса.
Настя не втрималася й уточнила, що хліб возили на віджатих автівках.
— Нехай, — погодилася Аліса, — але харчами ми були забезпечені. До того ж з гуманітарного борошна пекли хліб і розносили малозабезпеченим, родинам з дітьми і старим, які не виходять з дому. Можна ще багато чого розповідати, та, віриш ти мені чи ні, те, що роблять наші рєбята, — це подвиг. Ось за це ми їх любимо і не хочемо повернення в Україну.
— Та-а-ак, — протягла Настя. — Ополченці для луганчан — цар і Бог.
— Авжеж! Вони піклуються про своїх людей, а у вас керівництво думає лише про одне: як швидше набити собі кишені. Звичайно, нашій молодій республіці нелегко, починати завжди важко, тим, хто йде попереду, заважає зустрічний вітер, — почала Аліса, але Настя її зупинила:
— Алісо, я вже це чула від тебе. Дякую за все, що ти для мене робиш.
— Навіть не знаю, навіщо тобі допомагаю, — промовила стиха Аліса. — Мабуть, на згадку про роки дружби. Тоді у нас все було так добре! Ніколи й подумати не могла, що між нашими містами колись буде проходити кордон.
— Кордони бувають не лише між містами, а й між душами, — сказала на те Настя.
Після короткого відпочинку Геник зібрався йти в розвідку.
— У тебе нема мобільника, — зауважив Злий, — візьми мій.
— Навіщо? Якщо за півгодини вас не наздожену, йдіть далі без мене. Телефон мені ні до чого, а вам ще знадобиться.
— Незабаром усі мобільники здохнуть без підзарядки, — зауважив Малий.
— Якщо в селі все тихо, можна буде підзарядити, — сказав на те Геннадій.
— Нема часу, — буркнув Злий. — Так обійдемося, — і додав: — Поки що.
Геннадій вирушив городами до крайньої хати. Він умисне обрав убогу хатинку, де навряд чи оселилися ополченці. У дворі на мотузці сушилися чоловічі спортивні штани та рушник, три курки мирно дзьобали з миски мішанку, на їх варті стояв чорний півень з великим хвостом. Він перший помітив чужинця, який ввійшов з городу, рипнувши хвірткою, і дав куркам сигнал тривоги. Двері веранди були відчинені, тож Геннадій зайшов і постукав у хату.
— Відчинено! — почув старечий голос.
Хлопець зайшов до хати, привітався із дідусем.
— Можна у вас розжитися водичкою та харчами? — спитав.
— Сідай, поїси борщу, — сказав старий і щось пробурмотів про те, що вже не першого годує. — Куди вас подінеш? — поставив на стіл каструлю.
Геник притулив автомат ліворуч від дверей, щоб не лякати зброєю старого, і сів за великий круглий старий стіл, який був посеред кімнати. Дід мовчки дав йому ложку і кусень хліба та налив борщу в глибоку миску, відійшов до вікна. Геннадій швидко сьорбав, думаючи про те, що треба попросити борщу для хлопців. Не встиг він доїсти, як у хату зайшов світловолосий хлопець у військовій формі, поставив автомат праворуч від дверей і привітався російською. Геник також поздоровався російською, бо хлопець не викликав жодної підозри. Той сів навпроти Гени, і дід мовчки поставив перед ним миску з борщем. Незнайомець наминав з апетитом, потім відкусив хліб і спитав:
— Звідки ти?
— З 39-ки, — відповів Геннадій. — А ти?
— І я з 39-ї Псковської дивізії, — здивувався білявий. — Стій, щось я тебе у нас не бачив…
Геник умить оцінив ситуацію. Від виходу з хати його відділяв великий стіл, автомат — біля дверей. Він рвучко підвівся, перекинувши важкий стіл від себе, і одним стрибком дістався дверей, схопив зброю і вискочив стрімголов надвір. Він ще ніколи в житті так швидко не бігав. Уже в кінці городу він почув позаду: «Стій!» і постріли. Геник перетнув дорогу і пірнув у «зеленку». Він біг між деревами, не помічаючи, як гілки до крові дряпають обличчя. Спинився тільки тоді, коли відчув себе в безпеці. Пострілів позаду не було, та й не такий дурний росіянин, щоб наражати себе на небезпеку в лісосмузі. Трохи відхекавшись, Геник пішов наздоганяти товаришів.
Хлопці чули постріли, тож полегшено видихнули, коли побачили свого товариша.
— Що там було? — спитав Малий.
Гена сів на траву і посміхнувся.
— Ви не повірите: я сидів за одним столом і їв борщ з бійцем Псковської дивізії.
Він розвеселив побратимів своєю розповіддю і попросив вибачення за те, що не зміг роздобути їм хоча б води. Вони вирушили далі і за п’ятнадцять хвилин на роздоріжжі побачили розбиту військову машину, на якій тріпотів вітер білий прапор.