За кілька кілометрів він пригальмував.
— Отут невелике болітце, за ним — ваші. Я туди не поїду, хоч убийте.
— Дивись мені, батьку, — пригрозив Злий, — якщо надурив і навів на ополченців, з-під землі дістану!
— Ідіть до біса! — буркнув дід. — Мені до сраки і ви, і ополченці. Очі б мої вас не бачили! Усі вже дістали до печінок!
— Не зли мене, їдь своєю дорогою, — мовив Злий і гучно грюкнув дверцятами.
— Ти йому повірив? — спитав Кабан.
— Я ладен повірити будь-кому, аби лише не тягти твої два центнери.
Невелике болото виявилося справжнім випробуванням. Ноги вгрузали в багно майже по коліна, високий комиш боляче різав спітнілі тіла, але не було жодної калюжі, щоб можна було або напитися, або хоча б вмитися. Добре, що Кабан самотужки подолав болото. На високому березі бійці побачили своїх і з останніх сил вони виборсалися — перед ними зблиснула річка.
— Кальміус! — скрикнув Малий. — Вода!
Вони покидали зброю і кинулись у воду, черпали її, пили досхочу, відтак виклали з кишень документи та телефони й в одязі занурилися в прохолодні обійми річки. Побратими стояли на березі і спостерігали, як хвилин з двадцять хлопці хлюпалися у воді, пили й знову занурювалися у воду. Мокрі і щасливі, бійці вийшли на берег і лише тоді привіталися.
— Ви як стадо слонів, — посміхнувся командир роти Вусик. — Мабуть, дісталося вам! Довгенько на вас чекали.
— Пусте! — сказав Злий. — Головне, що вибралися. Скільки вас?
— Двадцять п’ять. Останніх, напевно, вже не дочекаємось. Вони або самотужки вибралися, або… Ви голодні?
— А сам як думаєш?
Хлопці принесли їм кілька кавунів та динь, поклали жовті огірки та стиглі помідори.
— Оце все, що довелося роздобути, — пояснив Вусик. — Майже в кожному селі то ополченці, то росіяни, тому ми не ризикували і вночі дещо роздобули на городах. Огірки гіркуваті, певно, залишили їх на насіння, та нехай не ображаються.
— Ну все, прощавай, шлунок, — сказав Малий. — Вода з річки, потім помідорчики та огірочки. Буде круто!
— Не навроч! — буркнув Злий, розрізаючи навпіл порепаний жовтий огірок.
Коли бійці перекусили, Вусик сказав, що додзвонився до своїх і отримав координати траси, якою їхатиме колона української техніки.
— Це не підстава? — з недовірою спитав Злий.
— Думаю, що ні, дані від нашого побратима. Зараз трохи відпочинемо й опівночі вирушимо. За моїми підрахунками, до п’ятої ранку будемо на місці.
Хлопці полягали в тінь під великою старою вербою і вмить міцно поснули.
Настя так і не дізнатися від Аліси, як її мати та діти, — її більше не возили до громадської їдальні. Втішало тільки те, що їх звільненням займалися афганці з Луганська і вона встигла передати звістку про себе. Залишалося чекати і сподіватися. Настя тепер прибирала в комендатурі, мила вікна, підлогу, наводила лад у кабінетах, коридорах та туалеті. Події останніх місяців навчили її знаходити краплю позитиву в усьому. Без цього не можна було вижити і не зламатися, тому в перший день роботи на новому місці Настя відзначила, що робота не надто важка і лише до п’ятої години вечора, коли замикали комендатуру. Ванної кімнати не було, але в комірчині стояли ємності з запасами води для прибирання, було мило, відра і тазики, тож можна було зачинитися й обмитися холодною водою. Вона навіть могла принести свою та Вадима білизну і нишком випрати. У комендатуру іноді приходили волонтери, які знали, що Настю і Вадима незабаром обміняють, і щоразу питали: «Ви ще тут?» Якось Настя спитала волонтерів, чи вони, бува, не знають Сашка Гримайла.
— Та хто його не знає! Звичайно, ми знайомі! — відповів юнак. — Але зараз треба рятувати самого Сашка. Він поїхав у ДНР на переговори зі звільнення наших солдатів, а ополченці взяли його в полон. Ми намагаємося його обміняти, але не все так просто — ополченці багато хочуть взамін.
— А чому ви, волонтери, займаєтесь обміном полонених, а не наша держава?
Юнак посміхнувся:
— Наївні! Гадаєте, ви ще комусь потрібні?
…Коли Настя з острахом відчинила кабінет Філіна, то відскочила як ужалена. Біля дверей замість килимка для витирання взуття лежав синьо-жовтий прапор! Горло стиснуло, і вона кілька хвилин стояла, втупивши погляд у рідний прапор, який пораненим птахом розпростерся на долівці. Трохи оговтавшись, Настя переступила поріг і почала прибирати. Різні думки снували в голові, поки вона протирала вікна. Хотіла сховати прапор у шафу, але цим лише б накликала на себе гнів і тоді прощавай повернення додому. По-людськи поговорити з Філіном не вийде — вона до цього часу тремтіла від самої згадки про нього. «Пораджусь з Вадимом, — вирішила вона. — Так не можна! Потрібно щось зробити і при цьому не зашкодити обміну».