Коли черга дійшла до прибирання підлоги, Настя підняла прапор і відчула, як шалено забилося серце. Чомусь згадався день звільнення Сєвєродонецька, коли під шалений гуркіт снарядів вони бігли з Вадимом через усе місто, щоб побачити свій рідний синьо-жовтий прапор, і як вона нестримно плакала. І ось він у неї в руках, такий рідний, близький до щему в серці, спаплюжений ворогами, потоптаний їхніми брудними чобітьми. Хочеться пригорнути до серця цю вирвану частинку її країни і зігріти своїм теплом, а не можна! Настя зітхнула, обережно витрусила його і простелила на ще вологу підлогу.
За вечерею в їдальні Настя встигла прошепотіти Вадиму про свою нову роботу та український прапор.
— Вадику, що робити? — спитала вона, знаючи, що в камері розмови не вийде — занадто багато вух.
— Ми нічого не можемо змінити.
— Ти хочеш сказати, що нехай все так і лишається?!
— Є обставини, які ми не можемо змінити, не нашкодивши собі, — прошепотів. — Ти можеш врятувати прапор і накликати на себе біду. А якщо почнеш сперечатися щодо прапора, тебе затримають надовго. Так що, Настю, хай як боляче, нічого не можна змінити, — сказав Вадим і додав: — Поки що.
— Прапор лежить у кабінеті Філіна, — сумно промовила Настя.
— Тим паче! Він тебе не дуже любить.
— Взаємно, — промовила Настя. — Я його ще не бачила, але від думки про зустріч у мене підкошуються коліна. — Раптом вона згадала: — Куди тебе сьогодні возили на роботу? Знову на розміновування?
— Нікуди, — загадково посміхнувся Вадим.
— Скажи, що спав у камері.
— Мене не возили, а водили на роботу.
— ?
— Я копав траншеї для труб водопостачання тут, на задньому дворі. Поглядав у вікна в надії побачити тебе.
— Або якусь гарненьку молодицю, — Настя грайливо штовхнула його ліктем.
— Навіщо вони мені? Їх у нашій камері вистачає! Ось ти заснеш, а я підлізу до неї…
— Аби лише не переплутав і до бабці не потрапив.
— Скільки ще часу ту нещасну триматимуть?
Бабці, яка піднімала всіх на ноги, просилася в туалет або й навіть мочилася у штани і скиглила, вже не було, і всі полегшено зітхнули. Втім, все одно стомлені за день люди не могли відпочити вночі через задуху.
— Де поділи нашу стареньку? — встигла спитати охоронця Настя.
— Тобі яке діло? Не твоя ж стара, — грубо відповів він.
— Не моя, але всі колись такі будемо. То де ви її поділи?
— Розстріляли! — вишкірив зуби охоронець.
— За що?! — вихопилося в Насті.
— Та не верещи! — засміявся він. — Відпустили її!
— Вона хоча б знає, де її домівка?
— То вже не наші проблеми.
— Родичі в неї є? Їм сповістили?
— Заткнись! — крикнув чоловік. — Уся така правильна, що аж гидко! Гадаєш, тільки в тебе є серце, а ми тут наволочі безсердечні?! Тебе, виходить, жінка народила, а нас сука? У нас нема матерів?
Охоронець так гучно гепнув металевими дверима, що аж у вухах задзвеніло.
— Не знаю, хто вас народив, — прошепотіла Настя.
— І справді, чому ти завжди всюди пхаєш свого носа? — сказала якась жінка, розстилаючи матрац. — Тобі більше всіх треба?
— А тобі байдуже, що вони зробили з бабцею? — спалахнула Настя. — У тебе теж нема матері?
— Є у мене і мати, і бабця, і мені не байдуже, де зараз стара, — мовила жінка. — Але треба думати головою, а не сідницями! Ти тут не одна, можеш зашкодити всім.
— Чим?! Що я не так сказала? — щоки в Насті палали вогнем.
— Насте, де наша постіль? — озвався до неї Вадим. — Допоможи мені знайти наш матрац, а то в мене спина аж гуде!
Розділ 80
Вусик не розбудив хлопців опівночі, давши ще годинку поспати. На дорогу, якою йтиме колона української техніки, вони вийдуть засвітла, десь годині о четвертій-п’ятій ранку. На душі було тривожно. Вусик не мав сумнівів щодо бійця, з яким пліч-о-пліч воював з першого дня і який дав координати, а ось щодо колони… Техніку, яку направили раніше на підмогу в Іловайськ, вщент розбив ворог. Було цілком логічно, що керівництво мало прислати їм ще підмогу і направити колону техніки. Вперто ширилися чутки, що генерали зрадили своїх бійців, кинули напризволяще, але рішення надати допомогу бійцям, які виходять з оточення, свідчило про інше: їх не забули. Та гризли сумніви: як техніка могла пройти крізь подвійне кільце ворога й опинитися на території, де чи не в кожному кущі засідка? Утім, вони не знають всієї картини, бо на війні все може раптово змінитися. То чому ж так тривожно на душі? Вусик дістав пачку цигарок, порахував. Чотири цигарки, тож можна ще одну спалити, перед тим як піднімати бійців. Він запалив і спробував зв’язатися по мобільнику з командиром — зв’язку не було, а телефон жалісно запищав — сіла батарейка.