Після пробудження хлопці одразу побігли в кущі — дали про себе знати вода з річки та овочі. Вусик роздав усім по одному помідору і наказав набрати води в дорогу. Трохи перекусили перед виходом.
— Залишилося трохи, — сказав їм Вусик. — Години за три-чотири будемо зі своїми.
Вони пішли полями, оминаючи села. Соняшники шурхотіли пожовклим листям і голівками давали ляпасів хлопцям. Просувалися повільно, бо в багатьох почався розлад шлунка і доводилося відставати в потребі.
— Я на все життя зненавиджу соняшники, — стишено мовив Злий. — Уже сідниці обідрав їхнім шорстким листям.
— А якби йшли посадкою, то довелося б підтиратися кропивою, — хихикнув Малий.
Після соняшникового поля почалося кукурудзяне.
— Ну що, Злий, — сказав Малий, — тепер листя соняшника здається найніжнішим туалетним папером? У мене точно жопа в крові.
— Не треба було жерти помідори й огірки, — огризнувся Злий.
Раптом передсвітанкове небо розірвали вогні та гучні постріли «Градів». Снаряди летіли в бік Старобешевого, розривалися, осяваючи небо кривавою загравою.
— Що вони роблять?! — обурився Вусик. — Там нема наших, тільки мирне населення.
— Наволочі! — Злий смачно посипав матюками.
Недовго тішилися полонені в тісній камері після того, як відпустили неспокійну бабцю. Замість неї привели новачка, Саню Жуліка. Трохи йоржистий, веселий добряк одразу став душею компанії. Саня міг утихомирити сварки і покращити настрій анекдотом, хоча спочатку, коли дізналися, що він рецидивіст і п’ять разів відбував термін за ґратами, сприйняли його насторожено.
— Саньок, за що тебе на цей раз прикрили? — спитав Вадим.
— Не повіриш! Сидів за різні гріхи, не заперечую, заслужено, але цього разу, — Жулік наморщив лоба, — зараз згадаю і точно сформулюю. Ага! «Для визначення моральних якостей». Хтось мені пояснить, що це таке? Що це за нова стаття? — І скільки мені світить? Хоча я й досі не втямлю, чим завинив перед новою владою.
— Ця стаття називається «Безкоштовна рабсила», — відповіла Настя. — А термін визначить нова влада.
— Ти хотіла сказати суд?
— Я з України, не місцева, не можу сказати, чи є тут суд!
— Оце прикол! Тільки відмотав своє, а тут війна! Хто з ким воює і за що, до цього часу не розберуся, — Жулік почухав потилицю. — Не встиг вдихнути повітря свободи — знову небо в решітку. Пропонували йти на захист ЛНР, в ополчення…
— А ти що?
— А що я? — Саньок кумедно округлив очі. — Усі знають Жуліка як злодія, крадія, а не вбивцю. Ні, Жулік на мокруху не підписувався. Краще вже буду трудову повинність відбувати, а там видно буде. Може, одружуся, дітей заведу. Як ти, фарбована, на це дивишся? — звернувся він до Аліни.
— Не зли мене, дядя, — невдоволено відповіла дівчина, — не бачиш, у мене горе.
— Яке, красуне?
— Косметичку не віддають. Ідіоти!
— Мені б твій клопіт, — зітхнула Настя. — Ну що, лягаємо спати?
Полонені не встигли розміститися, як до них привели Степана й Олену.
— Приймайте поповнення! — оголосив охоронець. — Ще трохи нациків наловили, тож чекайте на підселення.
— Та чи ви подуріли?! — обурилась жінка років сорока. — Це ж вам не бочка з оселедцями!
— Мовчати! — прикрикнув охоронець.
За кілька хвилин привели ще людей і набили в камеру стільки, що не було де лежати. Коли порахували, то з’ясувалося, що їх стало тридцять дев’ять.
— Можна записати в книгу рекордів Гіннесса, — не стрималася Настя. — Якщо в «молодій республіці» ще нема книги рекордів ЛНР. Можемо пишатися: на шістнадцять квадратних метрів тридцять дев’ять людей. Хто гарно рахує? По скільки на одну душу припадає?
— Я працювала бухгалтером, — озвалася жіночка. — Що там рахувати? І по півквадрата на одну людину немає.
— Круто! На зоні всяке довелося бачити, але таке вперше! — сказав Жулік. — Я можу спати, сидячи під дверима. Хочете анекдот про оселедці в бочці?
— Не до нього зараз, друже, — сказав Вадим. — Справи кепські. Бо всі лягти не зможемо. Який у нас вихід?
— Частині людей доведеться посидіти на підлозі біля мене до півночі, — запропонував Жулік. — Інші будуть спати, потім поміняємося.