— Але то українська територія! — вихопилося в Насті. — Як там може бути їхній центр?!
— Я був не менше від вас здивований, але чи міг я ставити зайві питання в приміщенні, де мене планували розстріляти?
— Вибачте.
Слідчий попередив Сашка мовчати про них, бо розстріляють і його, і родину. «У нас там усі свої, тож будуть за тобою стежити», — пригрозив. З його родиною Сашкова сім’я проминула блокпост сєпаратистів за містом, далі — Рубіжне, буферну зону, доїхала до Старої Краснянки, де майорів український прапор. Водій пояснив, що вивозить біженців, їх без зайвих питань пропустили, і того ж дня вони прибули в табір.
— Там сказали, що невдовзі нас частинами вивезуть у Ростов, на територію Росії, — розповів Сашко. — Два дні з нами ніхто не розмовляв, лише придивлялися до нас з недовірою, потім ми поступово роззнайомилися. Я впізнав кількох чоловіків, які стояли на бандитських блокпостах. Вони зализували рани, виїхавши разом зі своїми родинами. Весь час я відчував, як за нами стежить один чоловік.
— Напевно, табір існував за рахунок українських волонтерів? — спитала Настя.
— Звичайно! Але що я мав зробити? Нічого, бо поруч були мої діти і я за них відповідав. Там був і «син полка» — хлопчина років сімнадцяти, який воював за сєпаратистів і приїхав на відпочинок, і родини сєпаратистів, були й справжні біженці, які вивозили дітей подалі від обстрілів.
Сашкова родина подружилася з сім’єю із Сєвєродонецька, яка жодного стосунку до сєпаратизму не мала, навпаки, хотіла втекти звідти, але сестра жінки працювала у ГІАПі завідувачем медпункту. Тоді Сашко вирішив схитрити. Він зробив рентгенівські знімки, і виявилося, що в нього зламані ребра. Таємно зателефонував до Києва знайомим волонтерам, і вони зв’язалися з табором відпочинку «Ластівка» на Сумщині. Звідти зателефонували в табір з пропозицією перевести дві родини до них, бо, мовляв, у них кращі умови та є кваліфіковані лікарі.
— Мене викликали і спитали, чому нас не влаштовують умови, — продовжив розповідь Сашко. — Я відповів, що все добре, але бракує лікарів і дружині, як жінці, важко жити в одній казармі з чоловіками, які, вибачте, не перуть шкарпетки і весь час пукають.
Таким чином, двом родинам вісімнадцятого липня вдалося вибратися з табору, а за кілька днів звільнили місто і Сашко з родиною повернувся в Сєвєродонецьк. Він написав заяву про угон машини, завдання тілесних ушкоджень та незаконне позбавлення волі.
— Машину свою знайшли? — поцікавилася Настя.
— Знайшли мої знайомі, а не міліція, — сказав він. — Сєпаратисти на ній тікали, аж поки не стало пального. Трохи її побили зі злості й покинули на дорозі. Відремонтував за свій кошт і зараз допомагаю бійцям. Ось і Вадима підключив до роботи.
Вони ще довго сиділи в кав’ярні. Настя розповіла про громадську організацію «Оновлений Схід», у якій працює, про подальші плани. До них підійшла Валентина, стомлена, але усміхнена.
— Не заважатиму? — спитала вона.
— Звісно, ні! — відповіла Настя. — Та ми вже про все поговорили.
— І якого дійшли висновку?
— Кожен повинен робити для перемоги те, що у нього виходить, — підсумувала Настя. — Не можна залишатися осторонь, і тоді все буде добре.
— Повністю згодна! Ніколи не забуду того старенького з візком, який після звільнення міста прийшов уранці до зачиненої кав’ярні, — сказала Валентина, примруживши очі. — Отож він чекав півтори години, щоб передати нашим солдатикам півмішка картоплі з дачі, моркву та яблучка.
— А бабцю пам’ятаєш? — спитав її Сашко. — Це вже я був у місті. Дістає вона з гаманця гроші, а в самої руки та голова трусяться, бо хвора. Хочу, каже, допомогти захисникам. Ми її з Валентиною вмовляли, щоб собі залишила, бо впораємося самі, не послухала, дістала сто гривень, у скриньку опустила.
— А мене сльози тоді задавили, — зізналася Валентина. — Іноді руки опускаються, а згадаю тих стареньких — і розумію, що не можна розкисати, бо я, на відміну від тих людей, ще маю сили і кошти.
— Щодо коштів… — Сашко відсунув від себе порожню склянку, збирався вже йти, але згадав ще один випадок, про який йому розповіли бійці після звільнення міста. — Хлопці були шоковані, — розповів Сашко, — і я теж. Коли наші зайшли у місто, то в приміщенні ГІАПу працювали сапери, а поблизу стояв їхній мікроавтобус. Місце охороняли бійці, а до них проривалася старенька жіночка. Хлопцям було не до неї, тож вони ввічливо, але наполегливо попросили її не заважати. Старенька послухалась і кудись швиденько пішла. За кілька хвилин вона повернулася. Знаючи, що її знову близько не підпустять, старенька дістала важкого конверта, жбурнула у відчинений мікроавтобус і швидко зникла. Це сталося блискавично, хлопці не встигли навіть і оком змигнути. Довелося чекати саперів, щоб оглянули пакунок. Як же здивувалися солдати! У пакунку лежали десять тисяч гривень! Уявляєте?! Вони повсюди шукали стареньку, хотіли повернути їй гроші або принаймні подякувати, а вона ніби крізь землю провалилася.