— Чому я? — скривився хлопець.
— Бо бігаєш спритно.
— Це тому, що я розскиглився?
— Тому, що в тебе лишилося мало сил — це по-перше, — пояснив йому Злий. — По-друге, ти серед нас наймолодший, тому ми зобов’язані дати тобі шанс. По-третє, ми всі знаємо, як ти любиш своїх батьків, як вони на тебе чекають, тому ти не маєш права злягти в цій клятій кукурудзі.
— Злий, хлопці, я повинен вам дещо пояснити, — почав Малий.
— Потім, не зараз. Добре? — Злий поплескав його по плечах.
— Ні, я хочу вам у дечому зізнатися… — продовжив Малий.
— У тому, що ти не спав із дівчатами? — посміхнувся Злий. — Це ми вже знаємо, а все інше — потім. Гаразд?
Злий зняв бронежилет і віддав Малому. Хлопець пручався, але старший товариш наполягав і йому довелося здатися.
— Ох і важкий! — сказав Малий.
— Вибач, іншого нема, — посміхнувся Злий. — З тобою піде…
— Ти підеш, — мовив Малий.
— Ні, з тобою піде Мона.
— Ні, нехай іде Сєвєр, якщо зараз більше шансів дістатися своїх. Він врятував мені життя, маю віддячити, — сказав Мона.
— Я не згоден, — почав Геник, але Злий нагадав, що зараз не час сперечатися.
Отож, першими йшли Малий і Сєвєр, а Злий і Мона в разі чого мали прийти їм на виручку.
— Я буду молитися за вас, — сказав Мона.
Хлопці обнялися наостанок і сказали: «Хай щастить! До зустрічі!»
— Усе! — скомандував Злий. — З Богом!
Малий кинув на Злого жалібний погляд, зітхнув, показав на пальцях знак перемоги і рушив.
— Бігом, зібравши всі сили, — сказав Геннадій, і вони, покинувши кукурудзяний прихисток, щодуху рвонули вперед.
За кілька метрів почалося зоране поле і бігти стало важче. Геннадій чув, як важко хекає Малий, але не відстає. Поле, яке здавалося невеликим, враз стало безмежним. Геник дивився під ноги, перескакуючи великі масні брили чорнозему, спотикався, падав, підводився і знову біг. Він не випускав із поля зору Малого і кидав швидкі погляди на лісосмугу, що бовваніла попереду.
— Ну, давай, рідненький, давай! — підбадьорював він хлопця, коли той падав і довго вовтузився, підводячись.
Ремені автомата натирали мокрі від поту плечі, зброя, гальмуючи, тягла донизу. По них випустили чергу з дороги, де стояли ворожі танки, запрацював двигун танка.
— Малий, тримайся! Швидше!
— Я… не можу!
Гена на мить зупинився, помітивши, що хлопець розпластався на ріллі. Відтак підбіг, потягнув за руки, допомагаючи підвестися.
— Вставай! Прошу тебе!
— Не можу! Броник важкий!
— Кидай його!
— Ні, це Злого!
— Зараз нас розстріляють! — крикнув Гена.
Не чекаючи, він швидко скинув з нього бронежилет, помітивши у його розширених від страху та відчаю очах сльози. Геник забрав його автомат, потяг за собою.
— Я сам! — видавив Малий і побіг.
Ще якась сотня метрів, подолати яр — і вони в «зеленці».
— Ще трішки! — хекаючи, прохрипів Геннадій. — Не можна зупинятися.
Вони скотилися яром донизу, підхопилися на ноги і побігли вгору. Невелике узвишшя було як нескорена гірська вершина, бо всі сили забрав ривок. Далі вони вже не бігли і не йшли, а повзли, скочувалися донизу і видиралися вгору, чіпляючись за траву пальцями. Лісосмуга, така бажана, рятівна, була вже за кілька метрів, коли потужний вибух десь зовсім поруч розкидав стомлені, зрошені потом, як зливою, два людські тіла в різні боки…
Нестерпно довгими стали для Насті дні з того часу, як з’явилася надія на звільнення. Переговори щодо їх обміну чомусь затягувалися, і Вадим запевняв її, що все буде добре, слід набратися терпіння і чекати.
— Скільки ще? — питала Настя, розуміючи, що це безглузде питання.
Щоразу, повертаючись у камеру, всі сподівалися, що їх розселять, або частину затриманих звільнять, та марно. Якось зранку звільнили вагітну жінку, але ввечері підселили глуху жінку похилого віку, яка нібито некоректно говорила про ополченців. За день звільнили ще двох місцевих жінок, але одразу ж їх місце зайняли лікар-хірург та директор художньої галереї. Відпустили під обіцянку не займатися проституцією Аліну, але привели директора шахти. Після того, як вийшли на волю ще дві жіночки, у камеру підселили обісцяного алкоголіка, якого підібрали на вулиці під час комендантської години, та молодого наркомана. Порахували перед сном — їх знову тридцять дев’ять!
— Здається, я вже ненавиджу це число! — сказала Настя, залазячи навкарачки під ліжко на своє місце.
Настя не знала, що справжнє лихо не в числі, і навіть не в алкоголіку, від якого нестерпно тхнуло сечею та стійким перегаром. Ніч видалася неспокійною через наркомана, який перебував під кайфом. Він розмахував руками, голосно розмовляв по удаваному мобільному, реготав, підводився і знову падав на стомлених людей, які намагалися хоч трохи відпочити. Мешканці камери спробували приструнити і втихомирити юнака, та безуспішно — він знову і знову підривався з місця і бігав по головах. Хтось із чоловіків дав йому запотиличника, але хлопець не реагував на біль — він почав голосно гигикати. Коли о третій годині ночі йому приспічило до туалету, він розстібнув штани і почав дзюрити просто на людей. Жулік не стерпів такої наруги й одним важким ударом вирубив бешкетника, який снопом звалився на підлогу. Ніхто не засуджував Жуліка і не обурився його вчинком. Притихлого наркомана поклали під дверима у його ж сечі, і нарешті всі поснули.