— Неочікувано, як для наших містян, — задумливо промовила Настя. — Напевно, все життя збирала гроші на смерть. Та поки є такі люди, буде жити країна.
— І перемога буде, — додала Валентина. — Може, ще кави? — спитала гостей.
— Ні, дякую. Час по домівках, нам завтра рано вставати, — відповіла Настя.
Дорогою додому Настя знову згадала розповідь Сашка про жіночку, яка віддала всі свої заощадження.
— Ось кажуть, що пропаганда всім загадила мізки, — сказала вона, розмірковуючи про почуте. — А як тоді пояснити те, що частина молодих освічених людей стали на бік сєпаратистів, а частина людей похилого віку не потрапили під вплив пропаганди, навпаки, залишилися справжніми патріотами? Вони ж так само, як і всі, дивилися ті ж самі канали телебачення, були свідками одних і тих же подій. Одні бабці бігали на мітинги та референдуми, інші ладні віддати останнє нашим захисникам.
— Дуже складне питання, — завагався Вадим. — Гадаю, що наразі тобі ніхто не зможе дати правильної відповіді.
Настя, взявши Вадима під руку, замовкла, поринувши у роздуми. На місто тихо спускався сірими тінями спокійний літній вечір. Від увімкнених ліхтарів їхні тіні то видовжувалися на асфальті, ніби казкові чудовиська, то кумедно зменшувалися. Вони були схожі на одне ціле, так щільно Настя притислася до його тіла, і Вадимові хотілося йти ось так поруч завжди, до безкінечності, споглядаючи тіні на тротуарі.
— У нашому будинку, — почала Настя й одразу виправилася, — у колишньому, живе Натан, син подруги покійної моєї свекрухи. Він активно підтримував окупантів на блокпостах, постачав свої смердючі біляші та чебуреки — сама не раз бачила, — а в день звільнення раптово зачинив вікна чебуречної і зник. Гадала, що Натан або пішов разом з ополченцями, або ховається від правосуддя. Та за тиждень він знову підняв жалюзі й почав працювати. Саме в той час правоохоронці закликали сповіщати їх про спільників окупантів. Я наївно зателефонувала і все розповіла про Натана, мені подякували і запевнили, що вживуть заходи.
— І ти повірила? — спитав Вадим, і Настя почула в його голосі легку насмішку.
— Так.
— Повірити тим, хто здав наше місто без жодного пострілу? Нерозумно.
— Тепер я це збагнула. Отож я не бачила Натана кілька тижнів, — розповідала Настя, — а нещодавно випадково зустріла й одразу помітила невдоволений вираз на обличчі. Ні, навіть злий, а коли пройшла повз нього, то почула, як він мені кинув у спину: «Патріотка срана! Я тобі ще не раз згадаю той дзвінок! Ти пошкодуєш!»
— Це ж явна погроза! Треба з ним розібратися! — враз спалахнув Вадим.
— Не треба. Він своє знайде, але я зробила висновок, що правоохоронцям, як і раніше, не можна довіряти. Як ти гадаєш, зрадників з органів виженуть?
— Повинні. Зміни будуть, я впевнений у цьому, але не можна зробити все одразу.
— Сподіваюсь, що їх замінять на гідних працівників, нехай молодих, без досвіду, але не продажних.
— Згоден, — сказав Вадим.
Командир батальйону Олексій Григорович кинув оцінюючий погляд на Геннадія та Уляну та покликав у бліндаж для перевірки документів. Високий, кремезний командир, якого бійці шанобливо називали Батею, ніби зійшов з екрану американського бойовика. Стисло розпитав про місце проживання, родину, записав їхні дані у журнал обліку.
— Ти зарахований у 39-й батальйон, — сказав він, зупинивши стомлений погляд на Генику. — Я обіцяв твоєму другові Марку і своє слово дотримав. Воюватимете разом, бо побратими з Майдану — це гарна рекомендація. Хлопці навчать тебе стріляти. В армії служив?
— Та ні, — знітився Геннадій.
— Нічого, синку, і ведмедів можна навчити танцювати. — Олексій Григорович дружньо поплескав хлопця по плечах. — Не святі горщики ліплять. Чи не так? Ми втратили гарного стрілка, потрібна заміна. Зараз іди до Марка, він розкаже, де отримати автомат та форму. Словом, знайомся з новими друзями, обживайся. А з Уляною мені потрібно поговорити.