Сергій Андрійович випив міцної кави, яку лікар категорично заборонив. Останнім часом тиск зашкалював, збоїло серце, але позбутися багаторічної звички пити кілька разів на день міцну каву не міг, тому обманював лікаря, запевняючи, що вживає каву лише раз на день, хоча й розумів, що організм обдурити не можна.
Він поглянув на годинник. Скоро сьома, за ним заїде помічник і прийде домогосподарка Ірина. Сьогодні він мав намір оглянути об’єкт, який мають закінчити до весни. Будівництво «під ключ» приватних будинків давало непоганий прибуток і, що головне, стабільний. Зводити багатоповерхівки, звичайно, вигідніше, але й більше головного болю. Треба «вибивати» землю під забудову, що часто не подобається мешканцям сусідніх будинків, ходити по судах, до того ж нестабільність валюти і ще стільки всього, що голова йде обертом.
Під будинком просигналила автівка. Сергій Андрійович накинув піджак, поправив перед дзеркалом краватку. Звичка носити діловий костюм у нього залишилася із далекої юності, а краватка, здавалося, приросла удавкою на шиї. Чоловік привітався з водієм і помічником, і важкий чорний позашляховик швидко помчав геть. У Сергія Андрійовича починався звичайний робочий день…
— До роботи ми залучили в основному біженців з України, — пояснив дорогою помічник. — Люди тікають від війни, не встигаючи забрати необхідні речі. Виїжджали влітку на тиждень-два, а вийшло надовго. Скоро зима, а в багатьох нема теплого одягу та взуття, тож ми, користуючись вигідною ситуацією, набрали біженців. У них нема вибору. Або вони голодні, або хоч якась зарплатня. Кожен виживає, як може. Переглянете папери щодо цього об’єкта?
— Потім, в офісі.
На будівництві кількаповерхового сучасного приватного будинку кипіла робота з внутрішнього оздоблення. Бригадир Заур, чеченець за національністю, вибіг назустріч начальству, запросив оглянути дім. Сергій Андрійович знав, що де Заур, там порядок. Сергій Андрійович допускав, що бригадир, як і решта, цупить матеріали, але головне, що замовник задоволений і об’єкт зданий вчасно. Заур також підтвердив, що на будівництві працюють в основному робітники з України, на внутрішніх роботах задіяні здебільшого жінки.
— Зроби для них годинну перерву і збери жінок, — наказав Сергій Андрійович.
Заур здивовано скинув брови, але без зайвих питань пішов виконувати наказ. Тим часом Сергій Андрійович оглянув будинок з помічником і залишився задоволений. Він увійшов до дитячої, де вже майже були закінчені роботи.
— Гарна робота, — сказав, — дизайнер добре попрацював.
Стіни, стеля, підлога — усе нагадувало підводне царство: навколо плавали химерні рибки з посмішкою, чудернацькі жителі морського дна гралися з м’ячем, що тепло освітлював кімнату.
— Добре, що дитина може пожити в казці, поки не подорослішає, — подумав уголос Сергій Андрійович. Помічник здивовано поглянув на свого боса — він не звик його бачити таким. — Нехай жінки заходять сюди по одній, я хочу поговорити з кожною особисто, — додав зовсім іншим тоном Сергій Андрійович.
Помічник запопадливо поклав перед босом на підвіконня теку, дістав з неї кілька аркушів та ручку і вийшов. Жінки заходили і Сергій Андрійович ставив їм однакові питання: «Звідки приїхала?», «Чому?», «Як влаштувалася?», «Де мешкаєш і з ким?», «Діти є? Чого бракує?», «Чи маєш зимовий одяг?» Жінки розповідали про себе, він занотовував на папері розмір взуття та одягу для дітей чи дорослих та інше. Чоловік поглянув на годинник. Він не мав наміру згаяти стільки часу, але зупинятися на півдорозі було не в його правилах. Він вирішив дати список для закупівлі помічникові, аби допомогти і підтримати жінок, які втекли з рідної землі. Дехто з них дратував його, коли проклинав свою країну і прославляв Росію або не просив, а вимагав більшого, наприклад, вийняти житло в Москві й оплачувати його впродовж року. Тоді він зупиняв їх, переводячи тему на нагальні потреби.
— Я не благодійний фонд, — обривав він таких прохачок, — якщо у вас усе є, окрім житла в центрі Москви, запросіть іншу.
Це діяло безвідмовно, й одразу виявлялося, що в дітей нема звичайного теплого взуття. Сергій Андрійович уже подумав, що потрібно цю справу перекинути на помічника, бо він за годину мав бути в офісі на нараді, коли відчинилися двері і він побачив знайому жінку. Чоловік мало не випустив ручку, зустрівшись з нею поглядом. На нього дивилися знайомі великі чорні очі.