Сергій Андрійович задумався. Два тижні — занадто багато, щоб відлежувати боки, коли чекає робота.
— А можна швидше? Якщо потрібні дорогі ліки, то не є проблема.
— Проблема не в ліках, а у тому, як ваш організм впорається з хворобою. Перший інфаркт, як перша весняна квітка, за ним може бути наступний. У вас є близькі родичі? Коли вас привезли, ми не знайшли в телефонному списку номерів, які зазвичай стоять першими: «дружина», «син», «донька».
— Родичі? — Сергій Андрійович злегка посміхнувся. — Це не важливо.
— Я б так не сказав, — зітхнув лікар. — Ми продовжимо лікування, а ви подумайте про те, хто зможе про вас подбати у разі чого.
— У разі чого? — перепитав він.
— У разі повторного інфаркту, — уточнив лікар. — Важко сказати, коли він може статися: за місяць, рік, десять чи двадцять років. Одужуйте і ніяких хвилювань!
Лікар пішов, і Сергій Андрійович заплющив очі. Є про що подумати. Поспішаєш і не задумуєшся, що життя може обірватися будь-якої миті. Буденні клопоти не залишають місця для роздумів про життя, яке минає, залишаючи по собі хіба що матеріальні статки. Здається, що хвороби або не для тебе, або не зараз, а десь у далекій старості, та старість підкрадається непомітно і швидко. Складається оманливе враження, що у тебе є сили і здоров’я, а родинне життя все ще попереду. І лише інфаркт, який прихопив зненацька, змушує зрозуміти, що кінець може настати будь-якої хвилини і стане не потрібним матеріальне, заради якого згаяв стільки дорогоцінного часу, так і не встигнувши знайти час для дружини і дітей. Навіщо тоді жив? У чому сенс життя?
Сергій Андрійович згадав Богдану, ту ніч, коли ладен був забути все на світі заради того, щоб утримати її поруч і мати той самий родинний спокій, коли у будинку немає прислуги, а є лише він і вона, тиха, спокійна, надійна. Зараз він лаяв себе за слабкодухість, збагнув, якого болю завдав коханій жінці, відправивши її додому без будь-яких пояснень. Він вчинив дуже несправедливо і навіть жорстоко, давши картку з грошима ніби відкуп. Напевно, Богдані було боляче й тому, що він не зустрівся зі своєю донькою. Настя — єдина рідна кровинка, яка залишиться на світі після нього, а він навіть не знає, яка вона. Щоправда, якийсь нечіткий образ доньки у Сергія Андрійовича сформувався: він мигцем бачив її фото, та й Ніна розповіла трішки про сестру. Але зовнішність не може передати внутрішнього світу людини, тому він не мав уявлення, яка насправді Настя. Лагідна, усміхнена чи напориста і нахабнувата? Може досягати мети чи м’якотіла і ніяка? Щира чи замкнута? Відкрита людям чи відлюдькувата? На жодне питання він не мав відповіді, а мусив би!
Ніна сказала, що не хоче знати свою матір. Це його обурило і розізлило. Не вірив, що Настя може бути такою, як її зведена сестра. Сергій Андрійович уявив, як зараз тяжко Богдані: одна донька відмовилася від матері і виїхала на чужину, інша — зникла без вісти. Він згаяв час, і може так статися, що вже ніколи не зустрінеться зі своєю єдиною донькою. Все життя пройшло повз нього, хоча вважав себе господарем життя. Потрібно негайно зателефонувати Богдані й дізнатися, як справи у неї і чи знайшлася Настя. Сергій Андрійович натиснув червону кнопку виклику, і до палати за мить увійшла медсестра.
— Мені потрібен мій телефон, — сказав їй чоловік, — принесіть його, будь ласка.
— Тут не можна користуватися мобільниками, — пояснила вона.
— Але я маю зробити один дуже важливий дзвінок, — наполегливо мовив Сергій Андрійович.
— За кілька днів вас переведуть з реанімаційної у звичайну палату, тоді зможете зателефонувати, — спокійно відказала медсестра.
— Я буду на вас скаржитися.
— Будь ласка, — промовила без жодної емоції дівчина і вийшла, тихенько зачинивши за собою двері.
Сергій Андрійович зітхнув і знову поринув у роздуми. «Якщо я видряпаюсь живим з цієї лікарні, одразу поїду до Богдани, — дав собі обіцянку. — На певний час передам справи довіреній особі, а сам зустрінуся з Богданою, розповім їй про своє життя все, як на духу, про Ніну теж мовчати не буду. Якщо залишився живий, отже, життя дало мені ще один шанс і я повинен ним скористатися».
За два дні Сергія Андрійовича перевели у звичайну палату кардіологічного відділення приватної клініки, але все ще не дозволяли ходити. Набрав номер без вагань, бо мав вдосталь часу, щоб обдумати кожне слово. Він привітався, і жінка одразу впізнала його голос і здивувалася.
— Як твої справи? — спитав він.
— Потихеньку, — відповіла стримано. — На нас звалилася велика біда: загинула онучка Іванка, коли поверталася з Росії додому.