Настя почула, як у вхідних дверях клацнув замок, і швидко сховала шкатулку.
— Ти повернувся! — Настя зустріла Вадима в коридорі, пригорнулася. — Дякувати Богу! Я так хвилювалася!
— Чому? Я ж казав тобі, що все буде добре. Казав чи ні?
Вадим повернув до себе її обличчя, зазирнув в очі, не стримався й ніжно торкнувся повік губами.
— Казав, — Настя ствердно кивнула. — Але вже не один волонтер загинув, то як можу бути спокійною? Я не переживу, якщо з тобою щось трапиться.
— Усе буде добре, — Вадим притиснув жінку до себе. — Я їздив безпечною дорогою. Що зі мною може трапитися?
— Я хочу поїхати з тобою. Коли ти знову збираєшся в дорогу?
— Завтра.
— Завтра?!
— Так. Сьогодні телефонував командир з «Айдару». Їм дещо зібрали волонтери, тож необхідно негайно відвезти. До того ж маю добру нагоду зустріти там старого знайомого. Щоправда, ми знайомі заочно — з форуму автомобілістів, — пояснив Вадим.
— У мене завтра вихідний, тож я їду з тобою, — заявила Настя. — Що ти повезеш?
— Є комплекти військової форми, берци, посилки від рідних, кілька бронежилетів, трохи харчів. Був заказ на медикаменти, яких катастрофічно бракує, але потрібна чимала сума. Дещо куплю сам, та на все коштів не вистачить, — зітхнув Вадим.
— Я зараз збігаю в кав’ярню до Валентини!
— Можна спробувати, але до завтра мало часу.
— Ми щось придумаємо! — сказала Настя, на ходу взуваючи босоніжки.
Непосидюча Валентина була на своєму робочому місці та, як завжди, пригощала кавою військових.
— Синочки, може, ще кави? — запитувала кожного. — Чи хто хоче чаю?
— Валю, є розмова! — покликала захекана Настя.
Валентина без зайвих питань кивнула, і жінки зайшли до кабінету, який більше нагадував склад для зберігання харчів.
— У мене тут безлад, — стенула плечима Валентина, — втім, як завжди. Такий хаос не дратує, лише тішить. Радію, як дитина, коли наші містяни не сидять вдома перед телевізорами з байдужими обличчями, а несуть хто що може.
— Цікаво, чи військовим допомагають тільки патріоти, чи є ті, хто наївся сєпаратизму вдосталь і втомився від бахкання? — спитала Настя, примощуючись на краєчок стільця, на якому до неї вже «всівся» мішечок з картоплею.
— Різні приходять люди, — відповіла Валентина. — Я не цікавлюся їхніми поглядами, щиро дякую і все. Думаю, що ті, хто й досі чекає повернення «наших рєбят», сюди носа не поткнуть. Є й ті, хто допомагає, лише аби швидше скінчилася війна.
— Нехай так, а свідомість пробудиться, наша громадська організація має велику просвітницьку програму. З вересня підуть до школи діти, студенти з’їдуться, ото роботи буде!
— Так, — замислилася Валентина, — люди повертаються в місто, але не всі поспішають до рідної домівки. Багато мешканців не вірять у те, що в нас тут спокійно, не повернуться бандформування та не відновляться бойові дії. Дехто не вірить у покращення життя в нашій країні і шукає кращого в сусідній. Кожен в цьому житті робить свій вибір, — підсумувала Валентина і спитала: — Але ж ти не просто поговорити прийшла?
— Ні, є важлива справа.
Валентина спорожнила скриньку для пожертв, і жінки перерахували гроші.
— Не вистачає на все, — зітхнула Настя, подивившись у списки, де Вадим олівцем вписав ціни на медикаменти.