— Співчуваю, — розгублено сказав Сергій Андрійович — почуте зруйнувало план розмови. — А Настя як?
— Настя зі своїм чоловіком була в полоні у бандитів, потім її за обміном звільнили. Повернулася додому й дізналася, що її дитину вже поховали, — пояснила жінка. — Вона сама не своя, і ми їдемо з нею на мою батьківщину. До речі, дякую за гроші, я купила будиночок і двох коней.
— Богдано, нам треба зустрітися і поговорити. Це дуже важливо.
— Вибач, але не зараз. Настя в такому стані, що мені не до розмов.
— Я також зараз не можу, але дай мені адресу, де ти будеш за два тижні, — попросив він.
— Сама не знаю, де буду, — сказала Богдана Стефанівна, — тож подзвони пізніше.
— Прошу тебе, назви мені обидві адреси, — попросив він.
— Навіщо?
— Боюсь втратити наш зв’язок.
— Наш зв’язок? Нас нічого не пов’язує.
— Нас пов’язує спільна донька, я хочу з нею познайомитись.
— Чи не пізно?
— Давай про це поговоримо при зустрічі, а зараз продиктуй мені адреси, прошу тебе.
— Пиши, — сказала стримано і сухо Богдана Стефанівна і продиктувала свої адреси на Львівщині та Луганщині.
Настю з матір’ю зустріли на залізничному вокзалі в Стрию Ганна з чоловіком. Легковиком швидко дісталися до Розгірчого.
— Я й хату нагріла, і їсти вам приготувала, — сказала сестра. — Ви надовго?
— Подивимось, — відповіла жінка і подякувала сестрі за турботу.
Настя мовчки вийшла з машини, огледілася.
— Ходімо, доню, покажу тобі своїх коней, — запропонувала мати.
Мишаста Герда і рудий красень Геракл з цікавістю дивилися на жінок. Герда першою зробила крок назустріч своїй господині, довірливо притулила до неї голову.
— Моя красуне! — схвильовано промовила Богдана Стефанівна. — Я не забула про тебе, ось тобі гостинець!
Жінка простягла долоню, на якій лежав кусочок рафінованого цукру. Кобила торкнулася м’якими губами руки і залюбки захрумала. Геракл теж протягнув голову.
— І тобі є гостинець! — Богдана Стефанівна дала шматочок цукру коню.
— Вони й справді гарні! — сказала Настя й попестила гриви коней.
Богдана Стефанівна залишилася задоволеною. Сусід добре дбав про коней, вони ситі, здорові, чисті, боки аж блищать, гриви гарно підстрижені. Жінки пішли до хати, Богдана Стефанівна розповідала про те, що треба зробити в будинку, але Настя її не чула. Вона стояла біля вікна, звідки виднівся самотній розлогий дуб, а за ним — гори.
— Я вперше бачу справжні гори, — мовила задумливо Настя.
— Це лише передгір’я Карпат.
— Вони мене заворожують і манять до себе.
— Ось настане весна, все навколо зазеленіє і ми з тобою підемо блукати гірськими стежками, — якомога веселіше сказала жінка, — а зараз ходімо їсти. Ганна казала, що приготувала для нас щось смачненьке. Тут усі добре готують, а кухня відрізняється від нашої різноманітністю страв…
— Я зараз не буду їсти, — перебила її Настя. — Я хочу туди.
— Доню, не вигадуй! Там сніг і ніякої краси. Що там зараз можна робити?
— Мамо, ти не розумієш! — Настя повернулася до неї. В її широко розплющених очах був нездоровий вогник, який налякав жінку.
— Насте, я тебе нікуди не відпущу!
— Мамо, не переймайся, — попросила Настя, вдягаючись, — я трішки погуляю і повернуся.
— Насте! — вирвалося у Богдани Стефанівни з відчаєм, але донька вже була за дверима.
…Настя піднімалася крутими схилами з одержимістю. Ноги ковзали, вона падала, підводилася і знову повзла вгору. Здавалося, вона намагається залишити серед зелених ялиць та смерек останні сили. Настя чіплялася за мерзлу землю руками, обдирала нігті до крові, ударялася об каміння, але вперто не покидала свій шлях. Гілля ялин боляче било її по обличчю, шарпало за одяг, але жінка не помічала цього і не відчувала болю.
Захекавшись, вона зупинилася на галявині. Тут майже не було снігу, і Настя знесилено впала на землю. Горе вирвалося назовні риданням. Настя невтішно плакала, припадаючи тілом до землі — грудей сивочолих гір, благала забрати її біль, звільнити від нього бодай трохи.
Карпати, суворі, примхливі й мудрі, вміли співчувати. Багато людського горя вони бачили на своєму віку. Мовчазно спостерігали, як люди кохалися серед ялиць, були свідками їх гибелі, коли відчайдухи падали з верхівки. До одних вони були поблажливі, до інших — жорстокі. Та відчай жінки був настільки великим, а прохання щире, що гори зглянулися. Вона була така беззахисна у своєму горі, що Карпати, якби могли, вмилися б слізьми разом з нею. Вони зітхали тяжко, по-старечому, і вбирали, всотували у своє могутнє міцне тіло біль згорьованої матері.