Настя втратила лік часу, ридання стихли, коли відчула полегшення. На груди вже не тиснули сотні атмосфер. Удома на самоті й на могилі доньки вона вже вилила море сліз — не допомогло, біль не зменшувався, а зараз вперше відчула полегшення. Вона могла вільно дихати, підвелася із землі і відчула, що тіло почало її слухатися і ноги відпочили. Вона зробила глибокий вдих і почула приємний запах хвої, а ще пахло зимою. Свіже повітря наповнило груди, дихалося вільно, вперше за останній час. Настя ще кілька хвилин насолоджувалася смаком гірського повітря, потім стиха промовила:
— Дякую вам, мудрі Карпати!
…Богдана Стефанівна не знала куди себе подіти, поки чекала на доньку. А коли Настя повернулася, то зойкнула. Обличчя доньки було в подряпинах, брудне й закривавлене, але донька посміхалася куточком вуст уперше за довгий час.
— Усе добре, мамо, — сказала стомлено. — Мені треба вмитися.
Настя привела себе до ладу. Мати напоїла її чаєм з карпатських трав, і вона швидко заснула.
На ранок Настя заявила:
— Мамо, я поїду додому, мені вже ліпше.
— Куди? Ти ще така слабка!
— У тебе є коні, яких ти любиш і знаєш, що вони на тебе чекали, а мене чекає мій голуб.
Мати зі здивуванням подивилася на доньку і сказала, що Вадим його, напевно, годує.
— Я пожартувала, — заспокоїла Настя матір. — Знаю, що мого друга Вадим не залишить голодним. І не дивись на мене, як на божевільну. Зі мною все гаразд, але я повинна бути там, у Сєвєродонецьку. Біль втрати мене не покинув, але я вже можу дихати. Я мушу повернутися, у мене стільки незакінчених справ!
Геннадій був поблизу Вуглегірська, коли отримав першу звістку про Олексія Григоровича.
— Сєвєр, а ти знаєш, що наш Батя живий? — спитав Злий.
— Невже?! — вирвалося в Геника радісне. — Де він? Звідки ти дізнався?
— Сорока на хвості принесла, — посміхнувся друг. — Якщо хочеш подробиць, то піди спитай он того хлопця, — він вказав на бійця, якого оточив натовп.
— Тобі важко самому розповісти про Батю? — невдоволено мовив Геннадій.
— Кажу ж тобі, сам послухай, — сказав Злий і загадково посміхнувся.
— Та йди ти до біса! — кинув йому Геннадій і попрямував до натовпу.
Сніг рипів під ногами, але це не завадило Геннадію на відстані почути знайомий голос.
— Невже?! — здивувався він і побіг.
Геник розштовхав ліктями натовп, щоб побачити бійця, який стояв посередині й щось розказував.
— Мона!
— Сєвєр!
Міцні солдатські обійми, і клубок застряє в горлі. Вони тиснуть руки і все ще не вірять, що доля їх знову звела разом. Мона забув про те, що хлопці чекають продовження розповіді, і побратими із зрозумінням відходять, щоб не заважати зустрічі друзів, яким є що сказати одне одному.
Мона розповів, як погодився супроводжувати поранених українських бійців до Росії і два тижні допомагав виходжувати поранених.
Після перевірки його відправили назад у полон до ополченців, а потім обміняли.
— Я бачив нашого Батю, — сказав Мона.
— Де?
— У російському госпіталі, — пояснив Мона. — Одного разу навіть вдалося з ним поговорити. Його там ненавиділи, бо коли хотіли взяти в полон живим, він кинув гранату і поклав на місці одного офіцера і трьох солдатів. Навіть не знаю, чому вони не пристрелили Батю на місці, а взяли у полон.
— Напевно тому, що він командир, такі їм потрібні, — сказав Геннадій і запитав: — А потім що було?
— Був наказ вилікувати нашого Батю, щоб потім обміняти на якусь важливу особу.
— Що він казав, коли ти з ним розмовляв?
— Сказав, щоб трималися і били ворога до останнього, — посміхнувся Мона. — «Передай нашим, що я обов’язково повернуся!» Олексій Григорович питав, хто з наших вижив і окремо про Улянку. Де вона зараз?
— Тут, з нами.
Друзі б ще довго говорили, забувши про пекучий мороз, але почався обстріл і вони побігли в укриття, щоб уже там під вибухи продовжити розмову.
Додому в Сєвєродонецьк Настя повернулася сама. Богдана Стефанівна наполягала на тому, щоб поїхати з нею, але Настя сказала, що вона не мала дитина і впорається сама. У Рубіжному її зустрів Вадим на таксі — він ще не встиг поновити свої водійські права.
— З поверненням, моя люба! — сказав він радісно й обійняв Настю.
Вадим одразу помітив, що Настя виглядає значно краще. Лице осунулося, аж скули випирають, під очима синці, але в них з’явився вогник життя. Коли сіли в таксі, вона одразу поцікавилася, чи прилітає її Самотній Голуб.