За розмовами вони втратили лік часу. Богдана схаменулася, коли надворі вже стемніло.
— Господи! Бідні коні! — підхопилася з місця, поспіхом почала вдягатися.
— Зачекай! Я з тобою! — Сергій схопив куртку.
Йому здалося, що зараз за Богданою зачиняться не двері будинку, а двері її життя і він ніколи її не побачить. Хотілося бути поруч з нею, мимохідь спостерігати за плавними рухами, чути її голос. Вони разом завели коней у стайню, нагодували їх та напоїли, вийшли на подвір’я.
— Ось тут ми зведемо новий будинок, а старий переобладнаємо в будиночок для гостей, — сказав Сергій так, ніби все вже вирішено між ними.
— А місця вистачить? — спитала Богдана.
Вони почали жваво обговорювати, що, де і як краще збудувати. Здавалося, подружжя, яке прожило разом багато років, надумало довести до ладу свою садибу. Сергій запропонував піти в хату, щоб накидати ескізи нового будинку, і вони зсунули в один бік тарілки і на аркуші з учнівського зошита почали робити замальовки.
— А де буде кімната для Насті? — питала Богдана, низько схилившись над невеличким аркушем, який повинен був вмістити все їхнє майбутнє. — Де житиме Геник, коли приїде до нас? А якщо він одружиться і завітає з дружиною і дітьми?
Розпланувавши все, Богдана лягла, заплющила очі і сказала, що їй потрібно все це уявити. Сергій ліг поруч, і вони разом стиха продовжили мріяти.
— А садок? Де він буде? — Богдана підхопилася з ліжка. — Квітники мої де?
— Ходімо надвір подивимося, як краще спланувати, — запропонував Сергій.
Посеред ночі вони бігали подвір’ям, щось міряли кроками, прикидали що до чого і як спланувати, щоб дерева в садку не затуляли своїм гіллям гори та дуб, щоб з вікна було видно квітники та коней.
— Яке тут чисте повітря! — вдихнув Сергій. — Навіть не віриться, що таке може бути!
Він стомився і сів прямісінько в кучугуру. Сніг під його вагою провалився, і чоловік ледь не впав на спину. Богдана сипнула снігом йому в обличчя.
— А ось ти як! Ну тримайся! — скрикнув він і підвівся.
Богдана побігла, а Сергій їй навздогін пожбурив сніг і погнався за нею. Жінка, сміючись, схопила в жменю розсипчастий сніг і сипнула Сергію в лице. Вона тікала від нього, забувши про свій вік, про те, що по спині б’ють не важкі чорні коси, а прожиті роки. Коли Богдана падала в сніг, Сергій простягав їй долоню, і далі вони бігли, взявшись за руки, поки не спотикались і не валились на снігову ковдру. Богдана розчервонілася, хустка сповзла з голови, на обличчі — чарівна посмішка, від якої шаленіло серце Сергія. Стомлені і щасливі, вони повернулися до хати.
— У мене в чобітках повно снігу, — сказала жінка, скинула їх і витрусила сніг. — Шкарпетки мокрі.
— Ти можеш застудитися, — занепокоївся Сергій, — зараз ми тобі вдягнемо сухенькі.
Він всадив жінку на ліжко, став навколішки поряд, сам зняв мокрі шкарпетки, надів сухі. Сергій подумав про те, як багато втратив у своєму житті. Він не знав, як приємно турбуватися про кохану жінку, йому не відомо, як це взувати власну дитину, збираючи її до дитсадка, застібати ґудзики на дитячій кофтинці, зав’язувати бантики на дівчачих кісках. Він сів на підлогу біля Богдани, поклав голову на її коліна. Її натруджені руки пахли зимовою свіжістю, і він цілував кожен її пальчик.
— Мені кортить побачити Настю, — прошепотів. — Чи захоче вона зі мною зустрітися?
— Нехай трохи оговтається від горя, — відповіла Богдана. — А в мене серце болить за Ніну. Як вона там? Як Володя?
— Я поговорю із Зауром і все тобі розповім.
— Як ти гадаєш, вона повернеться? Чи принаймні почне зі мною спілкуватися?
— Іноді, щоб навчити людину плавати, її кидають у воду. Тож нехай трохи поборсається, подумає, а потім зрозуміє, що рідніше і ближче від рідної матері нікого немає.