Богдана торкалася пальцями його волосся, і цей дотик Сергієві здавався найніжнішим.
— Така чарівна казкова ніч, — мовив він, — найкраща за все життя.
— Уже світає, часто з денним світлом мрії розвіюються, дива зникають, приходить реальність і нічні думки здаються дивними і фантастичними, — замислилась Богдана.
— Усе залежить від нас. Ми завжди будемо разом, збудуємо будинок, навесні зробимо доріжку для іпотерапії, будемо лікувати хворих діточок.
— Потрібно оформити дозволи.
— Я допоможу. Ти мені розповідала про буйволів. Хочеш заведемо?
— Хочу. Тоді ми зможемо варити сири і допомагати бійцям в зоні АТО. Але ж у тебе у Росії своя справа.
— Не біда. Там є кому займатися, — сказав Сергій і поцілував її руку. — Тепер найголовніша справа мого життя — це ти. Я кохаю тебе!
— І я тебе.
Напередодні Дня ЗСУ волонтери зібрали подарунки для бійців.
— Я поїду з тобою, — заявила Вадиму Настя.
— Ні, ти не поїдеш, — категорично заперечив чоловік.
— Але чому?!
— Навіщо зайвий раз ризикувати?
— Але ж цього разу до лінії розмежування ви не поїдете.
— Усе одно, — наполягав Вадим, — тобі краще залишитися вдома. Я навіть не знаю, чи буде вільне місце в бусі.
— Тоді ти лишаєшся, а я їду, — сказала Настя і вийшла з кімнати.
Вадим поміркував і вирішив не сперечатися з Настею, щоб зайвий раз не травмувати. Він бачив, що Настя повільно і з болем повертається до життя. Від матері вона приїхала зовсім іншою, і кожен маленький вогник, який час від часу спалахував у її погляді, він сприймав з трепетом і радістю. Вадим не дав остаточної згоди, але вже знав, що візьме Настю з собою. Зустріч з бійцями принесе їй нові враження і заповнить хоча б маленький куточок у спустошеній душі.
У день запланованої поїздки захворів водій мікроавтобуса, тож замість нього за кермо сів Вадим. Поруч нього знайшлося місце для Насті. Планувала поїхати Ольга, але в неї застудився син і вона залишилася вдома. Настя всю дорогу мовчала. Кілька разів Вадим намагався заговорити до неї, але вона була розгублена і замислена. Напевно, знову наринули спогади про минулу поїздку, і Вадим уже шкодував, що погодився взяти її з собою.
— Я почуваюся винною перед сином, — нарешті заговорила Настя. — Він брав відпустку, щоб побути зі мною, а я з ним навіть не поговорила.
— Він усе добре розуміє і не ображається, — поспішив заспокоїти Вадим.
— Геник вибрався з Іловайського котла, стільки часу провів у госпіталі після поранення, і все на самоті.
— Поруч були його побратими.
— Та він не відчував материнської підтримки.
— Ми ж не знали про це і не мали змоги його підтримати, — нагадав Вадим.
— Знаю. Але з того часу, як нас звільнили, я не приділила йому уваги. Що я за мати? Втратила доньку, збайдужіла до сина — саме так Геник думає про мене.
— Настя, не накручуй себе. Ніколи не пізно виправити помилку, — сказав він і додав: — Хоча яку помилку? Ні, Геник на тебе не ображається, це точно.
— Я ось їду до таких солдатів, як він. Не знаю, чим зможу їм допомогти? Хіба що підтримати морально. Може, саме зараз якась жінка підтримує мого сина. Знаю одне: не можна стояти осторонь, лаяти владу і чекати, коли скінчиться війна чи настануть у країні зміни на краще.
— Мені подобається хід твоїх думок, — зрадів Вадим. — І перемога залежить від кожного з нас. Не всі мусять їхати в зону АТО, але байдужих не має бути.
— Як тільки це довести ватникам?
— Це питання, — погодився Вадим.
Бійці зустріли волонтерську допомогу з радістю. Настя бачила, як засвітилися їхні обличчя, як хлопці швиденько розвантажили мікроавтобус. Вони, як діти, заглядали в картонні коробки і голосно коментували, що там є всередині. Коли Вадим відійшов для розмови з командиром, Настя мала нагоду поспілкуватися з бійцями. Серед них була переважно молодь, обличчя такі юні, а вже обпалені війною, очі — дорослих чоловіків, яким довелося багато пережити. Коли дізналися, що син Насті також в зоні АТО, розмова пішла жвавіше. Хлопці охоче розповіли, як три місяці були на передовій та їли тільки хліб і тушонку, навіть питної води не було вдосталь. Волонтери зібрали їм харчів на чотири тисячі гривень, але продукти до них так і не потрапили. Зараз вони на відпочинку, але хвилюються за тих, хто на передку. Бійці розповіли, як чули тисячі слів подяки від місцевих жителів, коли звільняли села і міста, але все може перекреслити кинута їм услід фраза: «Фашисти! Навіщо ви прийшли до нас? Хто вас кликав?» Вони чули ці слова і не раз. Настя відчувала, що ці мужні вольові хлопці по-дитячому вразливі й беззахисні перед невіглаством ватників і від образливих слів їм набагато болючіше, ніж від кулі. Слова «Дякую, рідненькі!» від населення для них як бальзам на пекучу рану, завдану словом «фашисти».