Війна докорінно змінила їхнє життя. Вони живуть не за календарем на стіні, час для них відлічує не годинник: повернувся живий з бойового завдання, вижив після обстрілу — плюс кілька годин життя.
Серед хлопців увагу Насті привернув сивочолий юнак. Хлопець помітив, що жінка час від часу зупиняє свій погляд на його сивині і пояснив:
— Мій рідний брат був десантником і загинув у збитому літаку під Луганськом. Він був зовсім дитиною — лише двадцять три роки! Яка несправедливість!
— А тобі скільки? — спитала Настя.
— Мені двадцять п’ять!
— Ти не набагато старший, — обережно зауважила Настя.
— Я вже прожив на два роки більше, ніж брат, — сказав хлопець. — Уявляєте: аж на два роки!
У Насті мурахи побігли по шкірі від його слів. Скільки людей проживали два роки безцільно, не замислюючись про те, що для когось це великий проміжок часу.
— А посивів я не тоді, коли дізнався про брата, — продовжив юнак. — І навіть не тоді, коли три місяці провів на передовій, щодня під обстрілами, голодний, немитий, а тоді, коли повертався звідти. Ми сиділи у вантажівці й раділи, що їдемо на відпочинок. Кожен з нас мріяв про своє, будував плани, як ось ворожий снаряд залетів у кузов. Нас розкидало навсібіч, а коли отямився, то виявилося, що я народився в сорочці. На мені жодної подряпини, а мрії сімох обірвалися. — Хлопець помовчав і закурив. — Ось цими руками я збирав розірвані снарядом мрії побратимів у звичайні використані пакети для продуктів… Наступного дня, коли заглянув у люстерко, мої скроні були сиві.
— Хлопчики, я пишаюсь вами, — голос Настя зрадливо тремтів. — Ви такі мужні, сміливі, на вас вся надія.
— Це вам спасибі! — почали дякувати їй бійці.
Настя обійняла кожного з них по черзі, щиро, по-материнськи, не перестаючи дякувати і бажати повернутися живими. І раптом вона зрозуміла, що саме цих обіймів і слів подяки вони чекають найбільше. Звичайно, потрібне взуття, одяг і харчі, але тут їм передусім бракує звичайного людського тепла, відчуття, що вони не покинуті, не забуті, що на них покладають надію такі люди, як Настя. Юних бійців щирі обійми чиєїсь матері ще довго зігріватимуть у сирих окопах і вони пам’ятатимуть, заради кого боронять землю від ворога.
— Ви приїздіть до нас просто так! — сказав сивочолий боєць. — Для нас це так важливо!
— Обов’язково! — запевнила Настя. — Ми любимо вас і ніколи не забудемо!
Настя знала, що ці хлопці будуть і надалі мерзнути в окопах, мокнути під дощем, хворіти, недосипати, приймати вогонь на себе, до останнього боронити рубежі, але ніколи не сприймуть байдужість і несправедливість життя. Тому так важливо відчувати підтримку звідти, де мирне життя, яке вони відстоюють.
— А ось і наша Ластівка! — вигукнув один.
До них прямувала дівчина у військовій формі. Струнка, середнього зросту, по плечах стрибають дві косички, а на обличчі — ясна, як сонячний день, посмішка.
Вона підійшла до Насті, привіталася.
— Ви з волонтерською допомогою? — спитала вона. — Мене звуть Таня, позивний «Ластівка». Ви привезли папір для малювання?
— Не знаю, — знизала плечима Настя. — Цього разу не я збирала коробки, приїхала з чоловіком вас навістити. А ти, Таню, малюєш?
— Так! — кивнула вона, і косички стрибнули по плечах. — Ходімо, я покажу вам свої роботи!
Дівчина повела Настю в приміщення колишнього дитячого табору. Настя згадала, як вона допомагала Алісі привозити сюди її дітей. Зараз у дерев’яній будівлі, геть не пристосованій для проживання в зимовий період, розмістилися бійці.
Посеред кімнати стояв саморобний обігрівач, а навколо — дерев’яні піддони з карематами.
— Це ліжка? — здивувалася Настя.
— Так! Інших у нас нема. Добре, що хоч електрику дали, то зігрітися можна.
— Але ж тут холодно. Ковдри маєте?
— Ні, — усміхнулася дівчина. — А в мене окрема кімната.
У невеличкій кімнатці з одним вікном те саме, що і в хлопців: піддон, обігрівач, тільки на стіні — люстерко, на підвіконні — губна помада, крем для обличчя та рук і парфуми. На стіні біля «ліжка» — кілька малюнків.
— Ось б’ють «Гради», — показала дівчина малюнок олівцем на звичайному ватмані А-4. — На цьому — квітучі луганські степи навесні, а це… Здогадалися?