За мить бійці оточили мікроавтобус. Швидко розвантажили відра та ящики із продуктами та стравами, виставили їх на довгий дерев’яний стіл. Хтось швидко приніс миски і покликав кухаря. Ще кілька хвилин, і «мурахи з мурашника» злагоджено зацокотіли ложками. Настя спостерігала, з яким апетитом хлопці наминали борщ з пиріжками. Не знайшлося й хвилинки, щоб перекинутися словом.
Бійці їли, як голодні люди. Вони доїдали борщ до останньої крапельки, а потім перевертали миски, допиваючи останню краплю, що залишилася на дні. Останнім доїв чоловік, якому на вигляд було не менше сімдесяти років, і його побратими терпляче дочекалися, поки він не вибрав шматочком хліба залишок юшки зі своєї миски, витер рукавом бороду.
— Ще по одній? — пробасив здоровань у тільняшці.
— А завтра що жрати будемо?
— Може, мені завтра вже не знадобиться їжа, — прогудів, як у трубу, велетень.
Почулися схвальні вигуки, і знову дружно забарабанили ложки. У Насті очі заслали сльози. І не тонкосльоза, а тут… Вона відвернулася, аби не бачити, як бійці швидко працюють ложками, низько схиливши голови над мисками.
— У вас погано з постачанням? — стиха спитала Настя.
— Яке там постачання! Місцеві принесли кілька мішків картоплі, трохи огірків-помідорів, а хліб за свій кошт хлопці купують, — пояснив Дід. — Компот варять з того, що зберуть. Неподалік є абрикоси, але, на жаль, цього року неврожай.
Настя зітхнула. Вона геть не шкодувала про безсонну ніч на кухні. Перед від’їздом командир дав список потрібних речей. Настя швидко пробігла очима і поцікавилася:
— Мобільник, цвяхи, бензопила, батарейки, ліхтарики, наколінники… А чому не вказані форма, берци, каски?
— Які форма, каски, берци? Хлопці мріють про кілька бронежилетів для групи розвідників та хоча б один прибор нічного бачення, — пояснив командир. — Усе це коштує недешево, ми розуміємо…
— Я спробую щось зробити! — пообіцяла Настя.
Дорогою додому вона мовчала, поринувши у свої думки.
— Ти б подрімала трохи, — сказав їй Вадим.
— Удома висплюсь, — відповіла і решту дороги не зронила ні слова.
— Зараз прийдуть наші побратими, то познайомишся, — сказав Марк, зупинившись біля бліндажа. — Хлопці у нас класні — сам побачиш! Підемо поселятися?
— Зачекаю тут, — сказав Геннадій і дістав пачку цигарок. — Будеш?
Хлопці сіли на лавку, змайстровану зі свіжоспиляних стовпців корявої сосни та однієї дошки, прикріпленої двома великими цвяхами. Геник закурив і окинув оком своє нове помешкання. Бліндаж, зроблений із соснових колод нагадував великий гриб, який сховався від допитливих людських очей під маскувальним капелюхом, поверх якого бійці накидали землі та сухої трави. Від бліндажа тягнулися врізнобіч окопи. Подекуди піщаний ґрунт зсунувся, потроху засипаючи проходи, і на них виднілися візерунки — відбитки підошов. Геннадій поцікавився, чому не укріпили окопи, на що Марк сумно посміхнувся і відповів, що немає ані матеріалів, ані інструментів.
— Звичайно, допомагають волонтери, але нам стільки всього потрібно! Якщо вибираєш, чи каска з бронежилетом, чи пилка та сокира, то вгадай з першого разу, що треба просити?
— Сумно.
— Так, але ж це війна, на яку ніхто не чекав.
Неподалік від бліндажа, під терновим кущем, ще одна життєво необхідна споруда — туалет, до якого ведуть з різних боків протоптані в траві стежки. Перед бліндажем дерев’яний стіл та лавки, приховані зеленою маскувальною сіткою, а на стовпі — синьо-жовтий прапор, яким залюбки грається степовий вітерець. На тому стовпі прикріплений папір з написом.
— Що там написано? — спитав Геник.
— Піди почитай.
Хлопець розтоптав недопалок, перестрибнув через окоп і наблизився до стовпа. Угорі на аркуші — невеличка іконка із зображенням Ісуса, далі молитва, написана від руки. Кожна буква виписана старанно, ніби учень-відмінник намагався вразити не тільки знаннями, а ще й вправним письмом: