«Якщо одразу помічу її лігвище — відправлю додому, — вирішив чоловік. — Це буде моє остаточне рішення».
Останнім часом у Насті майже не вмовкав мобільний. У рідкісні дні тиші вона часто його перевіряла, чи, бува, не відімкнувся. Найбільш жаданими були дзвінки від доньки, але востаннє вона телефонувала тиждень тому і Настя була в очікуванні. Від Дня Незалежності, коли вона дізналася, що Геник її обманув, сказавши, що працює таксистом у Києві, а сам пішов воювати, жінці тривог додалося. Та й зв’язок з ним з’являвся дуже рідко. Геник так і не сказав, де саме перебуває, віджартовувався: «Військова таємниця. Потім розповім».
Зранку Настя одразу за звичкою перевірила мобільник. Пропущених дзвінків не було, тож знову Іванна мовчить. Хоч би хвилинку з нею поговорити! Настя набрала сина, та нудний голос повідомив, що з ним нема зв’язку. «Може, Геник дзвонив мамі?» — подумала Настя і зателефонувала їй.
Богдана Стефанівна відповіла, що їй він також не телефонував.
— А ти як, мамо? — поцікавилась Настя.
— Усе добре! Я така щаслива, що потрапила на рідну землю! Ти навіть не уявляєш! Здається, десять, ні, двадцять років зі своїх плечей скинула!
— Я рада за тебе.
— Генику робота подобається? — спитала мати.
Настя зітхнула. Вона вирішила поки що не говорити матері правду, тож відповіла, що у нього все добре, тільки мало вільного часу.
— Мені Ніна нещодавно телефонувала, — голос жінки змінився, і Настя вловила нотки суму. — Каже, що у них з Володею все добре, вже знайшли роботу.
— Про мене питала?
— Ох! Не хочу навіть повторювати її слова.
— То й не треба, мамо. Здогадуюсь, що сестра сказала. Але ти не хвилюйся, мине трохи часу і вона зрозуміє, що українці там не потрібні, хіба що як малооплачувана робоча сила. Поживе трохи на чужині та й повернеться.
— Не думаю. Вони подаватимуть документи на отримання громадянства. Коли я тепер їх побачу?
— Час розставить усе на свої місця, — мовила Настя веселим голосом, аби підтримати та заспокоїти матір. — Ось ти, приміром… Чи уявляла, що колись повернешся на батьківщину? А воно ж сталося!
— Я хочу тут залишитися, — сказала мама.
— Якщо тобі там добре, то чому б і ні? Уже нагледіла собі будинок?
— Поки що ні, — зізналася мати. — Знаєш, мені часто сниться великий, старезний і розлогий дуб. Якась невидима сила тягне мене до нього, і я прокидаюсь із розумінням того, що повинна його знайти, бо там моє місце.
— Мамо! Прошу тебе! Ніяких снів і пошуків! Ти вже одного разу вирушила в подорож шукати статую хлопчика в капелюшку, і що з того вийшло?! Не лякай мене!
— Доню, я нікуди з цього краю не поїду, — засміялась жінка, — тож тобі нема чого хвилюватися. Іванка не телефонувала?
— Чекаю на дзвінок, щодня чекаю.
— Усе у нас буде добре. Чи не так, доню?
— Звичайно, мамо! — сказала Настя.
Настя поснідала разом із Вадимом та Левком, і чоловіки пішли забрати приватні посилки від волонтерів для бійців «Айдару». Не встигла Настя вимити посуд, як зателенькав мобільний телефон. Дзвонили з невідомого номера.
— Привіт, Насте! — почула вона в слухавці знайомий голос.
— Аліско! Привіт! Ти де?
Аліса сказала, що вони з чоловіком та донькою в Луганську, живуть у квартирі знайомої жінки.
— З Катею ми навчалися в Луганську в одній групі в технікумі, пізніше вона закінчила педагогічний інститут заочно, — пояснила Аліса. — Раніше листувалися, а потім наш зв’язок обірвався, зустріла її випадково, вона запросила нас у гості. Катя дізналася, що нам поки нема де жити, тож запропонувала своє житло.
— У неї є родина? — поцікавилась Настя.
— Уже нема. Чоловік кілька років тому помер від раку, а єдину доньку вони втратили давно, коли дитині було три місяці, — пояснила Аліса. — Катя добра жінка, вона працювала вчителем української мови та літератури.
— Чому працювала, а не працює? — запитала Настя.
— Уявляєш, яку дурість впорола? Вийшла на роботу у вишиванці і заявила, що вона — українка, любить свою країну і рідну мову. Її протримали три дні у підвалі, а потім відпустили, бо дала обіцянку виїхати з ЛНР. Завтра Катя поїде жити в нашу квартиру, поки банк її не відібрав, а ми поживемо у її. Можеш сходити до неї, познайомитися, вона ж за Україну, як і ти, на жаль.
— Алісо, жодного слова про це, бо не буду з тобою спілкуватися! — гнівно вигукнула Настя.
— Гаразд, лише особисте. Як Геник? Іванка?
— Іванна, ти ж знаєш, у Росії, Геник пішов добровольцем захищати свою країну. А ви як?