— Мій Андрій також пішов захищати нашу країну, — Аліса з притиском промовила останні слова, — обіцяють добре платити. Я влаштувалася на тимчасову роботу посудомийкою, тож все добре, проживемо. Гірше, ніж було там, уже не буде. От якби укри перестали обстрілювати…
— Аліско! Я кладу слухавку! — скипіла Настя.
— Ні-ні! Зачекай! Вибач, будь ласка, не хотіла тебе розсердити, — сказала жінка. — Я дійсно тебе дуже люблю і часто згадую роки нашої дружби. Стільки всього хорошого було — є що згадати.
— Я також тебе часто згадую. Якби ти не повірила в міф про райське життя у вигаданій країні, ми б і зараз були поруч, — зітхнула Настя. У неї ледь не зірвалося з язика: «І твій син був би живий». — Відверто кажучи, я ще сподівалася, що ти побачиш, як там люди живуть, точніше, виживають і зрозумієш, що прекрасне життя у невизнаній республіці — вигадка людей, які не бачили справжнього гарного життя. Але ця мрія-вигадка, яка призвела до ворожнечі, бачу, тебе й досі тішить.
— Бо я вірю, що ми збудуємо таке життя, своїми руками, відстоїмо незалежність і настане час, коли таких, як ми, вважатимуть героями, а наші нащадки будуть нам дякувати. Люба, ти ще приїдеш до нас у гості, побачиш, що ота «мрія-вигадка» втілена в життя, і тоді ми з тобою загуляємо! Згода?
— Не тіш себе марними надіями — такого ніколи не буде. Згадай Абхазію, Придністров’я. Там далеко не райське життя. Рай не можна побудувати на крові загиблих хлопців. Утім, це марна розмова. Як там Аллочка?
— Вона з глузду з’їхала. — Голос Аліси забринів, і Настя зрозуміла, що Аліса плаче. — Не знаю, чи вона потрапила під вплив Каті, чи сама докумекала, але категорично заявила, що не піде в сєпарську школу. Скільки їй намагалася вдовбати в голову, що отримає російський атестат, можна буде поїхати на навчання до Росії, вона ні в яку. Хоче назад, у Сєвєродонецьк, навчатися в українській школі, жити в Україні. Уявляєш?!
— Справді?! — вихопилося в Насті радісне. Їй кортіло сказати, що шістнадцятирічна дитина виявилася розумнішою за своїх батьків, але вона не хотіла образити Алісу. — То нехай повертається!
— Я втратила одну дитину і боюсь втратити другу. — Аліса розплакалась, не стримуючи емоцій. — Як ми без неї? Заради її майбутнього ми живемо і все робимо.
— Нехай приїжджає з твоєю подругою і вчиться, а потім видно буде. Принаймні тут безпечніше і вона отримає справжній атестат.
Аліса сказала, що вони з чоловіком проти, але, видно, дівчину не спинити.
— Якщо ми її не відпустимо, все одно втече, — схлипнула Аліса. — Втішає лише одна думка, що в Сєвєродонецьку не стріляють, тож Аллі там буде безпечніше.
— От бачиш, у всьому можна знайти позитив, якщо є бажання! — сказала Настя.
Аліса попросила Настю хоча б іноді навіщати її доньку, але телефонувати вона їй буде сама, бо її розмови можуть підслуховувати. Для таких дзвінків Аліса придбала нову СІМ-картку, про яку не знав навіть її чоловік. Жінки попрощалися, і Настя взялася домивати посуд. Вона мала вихідний і багато запланувала…
Ввечері Настя та Вадим стомилися так, що ледь трималися на ногах. Вони займалися підготовкою до поїздки в зону АТО, збирали посилки, закуповували ліки на зібрані кошти, сокири, пилки, батарейки, ліхтарики, генератор та продукти. Завтра вони повинні бути на роботі, а треба ще отримати передачу — одяг для солдатів.
— Післязавтра зранку завантажимо одяг та страви, які приготують дівчата, тоді й поїду, — сказав Вадим, сідаючи за стіл. — Віриш, за день і ріски в роті не було.
— Зараз повечеряємо, — відповіла Настя, накриваючи на стіл.
Вона промовчала про те, що сама за день нічого не їла. В обід хотіла заскочити в якесь кафе та перекусити, але знову перед очима постала картина: голодні хлопці, які намагаються не давати взнаки, що давно не їли гарячого та домашнього, і лише прискорене цокотіння ложок видає їх. Настя подумала, що не полізе їй шматок у горло, коли ті, хто ризикують щохвилини своїм життям заради спокою мирних жителів та її самої, голодні. Весь день вона піднімала на ноги волонтерів, шукаючи все для передової, де бійці голі та босі. Настя не звикла жалітися на труднощі, тож зібрала залишки своїх сил і подала вечерю. Їла механічно, не відчуваючи смаку, швидко і мовчки тамувала голод, поринувши у свої думки. Добре, що Вадим допоміг вимити посуд — навіть зараз, коли втома звалилася на неї важкою брилою, вона не могла залишити немиті тарілки в раковині до ранку. Залишався останній штрих до важкого і напруженого дня — душ. Автоматично ввімкнула бойлер, роздяглася, насилу переступила бортик ванни і підставила стомлене тіло під теплі струмені. Магічна сила води поступово змивала з неї втому. Настя розтерла тіло рушником і відчула приплив тепла, втома трохи відступила, проте дала шлях іншому — бажанню спати. Жінка розчесала волосся, навіть не поглянувши на своє відображення у дзеркалі, загорнулася в махровий халат і почалапала у спальню.