Перед від’їздом Настя дала останні вказівки Левкові. Добре, що хлопець не конфліктний, тож мовчки вислухав її настанови щодо того, що потрібно скласти у валізу. До початку навчання лишалося кілька днів, але Настя наполягла на тому, щоб він прибув до Києва на день раніше.
— Не потрібно робити все в останню хвилину, — повчала вона, складаючи документи в сумочку. — Ти повинен добре відпочити з дороги, напрасувати сорочку, обов’язково поснідати.
— Добре, — погодився Левко, — ви повернетеся, а я поїду.
— Не забувай, що мені треба буде провідати Юлю, я обіцяла Алісі про неї подбати.
— Про Левка можеш не турбуватися, — втрутився в розмову Вадим, — він уже дорослий чоловік, а не дитина, і його валіза вже три дні як зібрана.
— Ми повернемося, і я ще встигну тобі борщу три літри зварити, котлеток насмажу і ще чогось смачненького, — продовжила Настя, не звертаючи уваги на репліку Вадима. — Що ти їстимеш перші дні?
— Мені ще й борщ тягнути з собою? — Левко зітхнув. — Може, не треба?
— Я старша і знаю, що таке бути студентом, — відповіла Настя.
Хлопець не став перечити — борщ, то нехай буде борщ, хлопці поїдять. Настя дістала мобільник із сумочки, перевірила, чи зарядний пристрій на місці, і сказала, що потрібно присісти на доріжку.
Вадим пішов по машину, а Настя замкнула двері і вийшла надвір. Вона не вірила в прикмети і не вважала себе забобонною, але цього разу, коли першою на вулиці побачила жінку, чомусь стривожилась. Колись її свекруха навчила: побачиш першою жінку — день не задасться, а чоловіка — на удачу. Тоді Настя не надала особливого значення словам свекрухи, але не раз помічала: якщо зустрічала Семенівну — день ішов шкереберть. Чомусь саме зараз, перед дорогою, згадала свекруху. Може, щось трапилось із Геником? Він уже кілька днів не телефонував і з ним не було зв’язку. Тривожні та невтішні новини про події в Іловайську не давали їй спокою, хоча син запевнив, що він у Донецькій області далеко від Іловайська. Важко було розібратися з новин по телебаченню, де правда, і жінка вирішила, що про все достеменно знатимуть хлопці з «Айдару». Поки чекала на Вадима, встигла подзвонити Валі з кав’ярні та Ользі, яка також планувала передати щось їстівне бійцям. Жінки сказали, що вже чекають на них, тож можна заїхати і забрати приготоване. Настя не встигла сховати телефон, як він зателенькав. Дзвонили з незнайомого їй номеру.
— Мамо, привіт! — почула вона знайомий голос сина. — Не хвилюйся, у мене все добре, — запевнив він одразу бадьорим голосом, але їй здалося, що то напускна веселість.
— Генику, я тут мало не збожеволіла, поки дочекалася від тебе дзвінка! Чому ти дзвониш не зі свого телефону?
— Мій зламався, тому взяв у друга, — пояснив хлопець.
— Я куплю тобі новий і передам волонтерами, тільки скажи куди.
— Ні, не треба, я його віддам у ремонт, — сказав Геннадій.
— Де ти зараз? Як там у вас?
— У нас усе добре, тихо і не стріляють.
— Ти точно не під Іловайськом?
— Ні, я далеко від нього, — сказав Геннадій. — Мамо, як ти там?
— У нас все добре, не хвилюйся.
— Гаразд, я відмикаюсь, бо на цьому телефоні нема безкоштовних хвилин. Цілую тебе! Бувай!
Настя не встигла сказати, що може сама передзвонити йому, бо телефон уже запікав короткими гудками. Вона спробувала набрати номер, з якого дзвонив син, але абонент уже був поза зоною досяжності. Знову хвиля тривоги накрила Настю. Вона відчула серцем: син щось недомовляє і приховує, його голос був занадто збудженим. Від сумних думок її відволік ще один дзвінок. Телефонувала Людмила з Сум і цікавилася, чи не хоче Настя продовжити писати до газети, але жінка відповіла, що не має вільного часу.
— Людочко, зараз ми їдемо до наших хлопців, — пояснила Настя, — назбирали всього цілий мікрик.
— Можна було б написати про хлопців, як вони там, чим забезпечені, читачам дуже цікаво, — жваво почала подруга, — до того ж треба людям знати правду, щоб кожен намагався якось допомогти бійцям, підтримати їх.
— Добре, — зітхнула Настя, — я подумаю над твоєю пропозицією, але не зараз.
Під’їхав Вадим на «Форді», і вони вирушили до кав’ярні, де завантажили продукти.
— Бережіть себе, — сказала Валя, коли вийшла їх провести. — Щось у мене так тяжко на серці.
— Не каркай, а то накаркаєш, — дорікнула їй Ольга. — Усе буде добре.
— Нехай моє відчуття мене обдурить, — зітхнула Валя.
Машина вирушила, і незабаром Сєвєродонецьк залишився позаду. Настя їхала мовчки. Занепокоєння Валі, дзвінок від сина, зустріта вранці жінка — все це посіяло в її душі незрозумілу тривогу. «Не треба думати про лихо, то й не прийде воно», — вирішила Настя, намагаючись втішити себе, та марно. Щоб відволіктись від гнітючих думок, вона почала спостерігати за тим, що бачила навколо. Безлюдно і порожньо, хоча ця місцевість не була захоплена ворогом. Праворуч — поле соняхів, мирних маленьких сонечок із золотавими голівками. Їм байдуже, що гинуть люди, аби лише світило сонце, було тепло і йшли дощі. Соняшники цього року вдалися на славу: усі один в один, ніби ціла країна золотавих близнюків. Ліворуч — пшеничне поле, колосся налите, важке, вже час збирати врожай, бо аж гнеться до землі від ваги. Де господарі цього лану? Чи сєпари відібрали комбайни, чи сам фермер загинув? Ходили чутки, що більшість фермерів встигли вчасно вивезти техніку в Харківську область. Якщо так, то чому не повертаються? Якось Настя випадково почула розмову в тролейбусі, що вони бояться повертати техніку, бо сєпаратисти знову прийдуть і все відберуть. Невже колосся впаде на землю і згниє, ніколи не ставши запашним хлібом?