З першими променями сонця вони вирушили в дорогу. Спочатку заїхали у відділок «Нової пошти», де отримали посилки для бійців, потім витратили майже годину на пошук топографічних карт Луганщини, бо хлопці їх дуже просили. Лише в одному з магазинів Насті пощастило: залишилося чотири карти. Задоволена й усміхнена, вона сказала Вадимові, що можна спокійно вирушати в дорогу.
— Гадала, що хотітиму спати, а сон як вітром занесло, — сказала вона, вмощуючись зручніше на сидінні. — А ось у тебе очі червоні.
— Я маю такий поганий вигляд, що ти мене розлюбиш? — спитав Вадим з напускною серйозністю.
— Ні, — засміялася Настя. — З брудними руками та червоними очима ти виглядаєш дуже сексуально!
Вони проїхали з півгодини, коли Вадим сказав, що йому потрібно вмитися холодною водою, бо почали злипатися очі — про себе нагадала безсонна ніч. Вирішили зупинитися в найближчому селі.
— Давай сходимо ось до того будиночку, — вказала Настя.
Вони вийшли з автівки й остовпіли. Навколо будинку буяло справжнє царство троянд. Яких тільки кольорів там не було! Серед розмаїття увагу Насті привернули незвичні троянди — бузкового кольору з синьою окантовкою.
— Мало не весь город засаджений квітами, — промовила Настя, не в змозі відірвати погляду від такої краси.
— Поглянь, — зауважив Вадим, — тут квіти, а поруч вирви від снарядів.
— Як символи краси і смерті, — сказала Настя. — Мені здається, тут живуть добрі люди.
— Чому ти так вирішила?
— Бо квіти відчувають душу людини, — пояснила Настя. — У кого вона чорна, той не зможе виростити таку красу.
Вадим на таке пояснення лише посміхнувся: хто зна, може, так і є, жінкам краще знати. Чоловік постукав у хвіртку, і з хати вийшов чоловік похилого віку. Він привітався, і Настя одразу поцікавилася, хто вирощує троянди. На її подив, він сказав, що сам доглядає за квітами.
— Дружина моя кохалася на трояндах, — розповів, — та минулого року вона померла, тож я вирішив на пам’ять про неї залишити так, як було при ній.
Коли чоловік дізнався, що вони везуть допомогу солдатам, то спитав, чи є у них український прапор. Настя дістала прапор з машини, подала чоловікові. Він поцілував його, приклав до серця.
— Дякую, — сказав. — Полегшало на серці, і віри в перемогу додалося.
Настя і Вадим умилися водою з колодязя, трохи перекусили в хаті салом з цибулею і вирушили далі.
— Точно Валя накаркала, — сказала Настя, — несподівано зламалися в дорозі.
— Але ж тепер у нас все добре, — посміхнувся Вадим, — хоча я вже не такий сексуальний. Ти заспокоїлася?
— Так, — відповіла Настя. — Тепер я знаю, що попереду лише хороше. Незабаром зустрінемо Руслана, а він, як сьогоднішній день, світлий і сонячний.
Частина друга
Віра найбільше скріплює сили душі.
Частину знайомих Геника відправили звільняти Іловайськ, аби перекрити постачання військової техніки та боєприпасів залізницею. Це місто, як фортецю, треба було взяти будь-якою ціною. Бійці розуміли, що ціна буде великою і вимірюється вона людськими життями, тому суворішали їхні обличчя і кожен ретельно готувався до наступу, бо чим краще підготуються, тим менше буде втрат. Вони були готові будь-якої миті вирушити в дорогу. Час від часу над їхніми позиціями пролітали ворожі безпілотники, і після цього частішали обстріли ворогів. Досвідченіші бійці пояснили Генику, що так вони пристрілюються.
— Промацують гади місцевість, — обурювався Злий, — наші позиції вираховують. Ну і ми не пальцем роблені! — хлопець хитрувато посміхнувся.
— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Геннадій.
— Наша розвідка також працює. А тим часом з боку Росії підтягують до кордону техніку. Нічого, завтра вранці піду в розвідку, може, щось винюхаю.
— Сам?
— Ти що?! З Гришкою, — пояснив Злий, — він сусід по бліндажу, позивний Груша, перевірений хлопець.
— Можна я піду з вами? — невпевнено спитав Геннадій.
— Сиди вже тут, — посміхнувся Злий. — Розвідник знайшовся! Краще на полігоні постріляй — більше користі буде.
Геннадій не образився на трохи зверхній тон товариша — на війні до всього звикаєш швидше, ніж у звичайному мирному житті. Геник призвичаївся спати на дошках, постеливши бушлат, хоча вдома на голій підлозі навряд чи заснув би. Умивався він у мисці, ще й примудрявся випрати там свою білизну і шкарпетки. Він звик до запаху поту, диму і цигарок у бліндажі. Задумався, чому так хутко звикаєш до нових умов і вчишся в них жити. Вирішив, що, коли нема вибору, людина швидше призвичаюється до того, що має. Тут вибору не було.