— Хлопці, я випадаю! — сказав він, вмощуючись на ліжку.
— А заснеш? — спитав Геннадій.
— Чом би й ні? — стенув плечима Злий. — Завтра відповідальний день. А як підстрелять і на тому світі шкодуватиму, що в останню ніч на землі не виспався?
— Тіпун тобі на язик! — прогудів Кабан. — Не можна таке не те що казати, а й думати!
— А я й не думаю, то я так жартую!
— По-іншому жартуй!
— Сєвєр, а ти на карті з іншого боку запиши номери рідних, — порадив Злий.
— Навіщо? У мене є для цього блокнот.
— Навряд чи візьмеш записник у наступ, а ось карта повинна бути у кишені — без неї ніяк, — пояснив хлопець.
— Добре, запишу, — сказав Геннадій.
Він поставив останню позначку на мапі й на звороті записав два номери — матері та Улянки; подумавши, що цього досить, склав карту вчетверо і поклав до кишені польового кітеля.
Геник уже два дні не спілкувався з Уляною. Вони зустрічалися за спільним столом, коли їли, але дівчина робила вигляд, що його не помічає. Геннадій сушив голову, чому вона так поводиться, чому уникає його, а коли ловить його погляд, опускає очі. Врешті-решт, вирішив наступного вечора сходити до неї і все з’ясувати. Можливо, він чимось її образив? Так було все добре і на тобі! З думками про дівчину він заснув. Йому наснилася не Улянка, а Льончик. Такий усміхнений, веселий, щасливий, він ішов з дівчиною, вбраною у вишиванку, але обличчя її не було видно.
— Льончику, ти живий? — спитав Геник.
— Як бачиш! І навіть одружений! Я такий щасливий!
— Але ж… Хто вона? Чому я не бачу її обличчя?
— Бо вона моя дружина, — відповів веселим голосом Льончик, зробивши наголос на слові «моя».
— А як же Марічка? У вас буде дитина.
— Знаю. Я її буду бачити і любити. Завжди любитиму.
— Як таке може бути? Ти ж…
— Ти мені не віриш? — сумно мовив друг. — Усе може бути, усе…
Льончик повернувся і пішов, тримаючи дівчину за руку, кудись угору, туди, де земля сходилась з небом, і зник серед пухнастих хмаринок.
— Льоня-а-а! — закричав Геник і прокинувся від свого крику.
— Чого волаєш? — стиха спитав Злий. — Хлопці ще сплять.
Геннадій узяв цигарки, тихенько босоніж вийшов надвір. Сіріло. Сонце ще не зійшло, і не було чути цвірінькання пташок. Така тиша, що здавалося, ніщо її не може порушити, нема війни і природа терпляче чекає народження нового дня.
До Геника приєднався Злий. Він сів поруч на колоду, запалив цигарку.
— Ти взуйся, — сказав стиха, — тепло оманливе, вже кінець літа, ще застудишся.
— Як ти думаєш, ті, що там, — Гена вказав поглядом угору, — можуть бачити, що діється на землі?
— Це ти у Філософа спитай, він тобі цілу лекцію прочитає.
— Я поцікавився твоєю думкою.
— Гадаю, що бачать. Якщо нема продовження життя деінде, то навіщо ми живемо? Щоб стати кормом для хробаків? А чому ти спитав? Зібрався туди? — тикнув пальцем угору.
— Ні, — посміхнувся Геннадій. — Загиблий друг наснився.
— Не думай про сни, проблем і на цій землі вистачає — їх треба тут вирішувати, — порадив Злий. — А ось і Груша! Привіт!
Хлопці пішли, а Геннадій ще довго сидів надворі. Сон минув, залишивши по собі спогади про минуле. Згадалася їхня Лугандія, дружба, клятви на вірність і обіцянка збиратися разом щороку на солоних озерах у Слов’янську. На порозі вересень. Не всі зможуть приїхати на зустріч. І чи зберуться ті, хто лишився на цій землі? Чи побачать їх ті, хто там? Геннадій підвів голову. На небі згасали останні зорі…
Злий повернувся по обіді.
Його одяг був забруднений кров’ю. Хлопці запитально подивилися на нього.
— Я не поранений, — сказав він одразу і попросив води. Малий швидко приніс пластикову літрову пляшку. Злий випив її до дна, сплюнув на землю. — Тьху, тепла, як окріп!
— Іншої немає, — розвів руками Малий.
Хлопці чекали на розповідь. Вони не підганяли Злого — війна навчила їх витримки: сам розповість, як зможе. Злий сів на колоду, закурив, затягся димом так, що аж закашлявся.
— Я лох! — мовив, коли напад кашлю минув. — Вскочив у халепу. І добре б, якби сам постраждав, а так… Грушу ніс кілька кілометрів, поки йшла мені назустріч допомога.
— Двохсотий? — запитав тихо Марк.
— Мона, не навроч! Живий, уже «бобри» повезли до лікарні, але важкий… — Злий потягнувся по наступну цигарку. — Уявіть собі, повземо, як ящірки, по кукурудзі, — продовжив він. — А вона якась, словом, недомірок, а не кукурудза. Спочатку йшли, зігнувшись у три погибелі, незручно, тоді поплазували, глянули по карті — поруч повинна бути дорога, і вирішили трохи відхекатися. Раптом чуємо, кукурудза шамотить, ми «калаші» приготували, чекаємо і не дихаємо. Виповзає нам назустріч у камуфляжній формі молодик, приклав палець до вуст, тихо, мовляв. У мене думка майнула перевірити шеврон, зирк, а в нього рукави закочені, папірець стримить з написом фломастером: «Я свой». Тоді я кивнув йому, давай, рухай далі. Він зник, і тут Груша напоровся на розтяжку. Уявіть, та тварина, щоб не видати себе російською вимовою, приліпила собі папірця і поставила розтяжку! — Злий смачно виматюкався. — Ненавиджу! Я їх буду мочити, давити, як гнид!