Сльози котилися борідками зморщок, застилали зір, але жінка не помічала їх. Вона обняла широченний стовбур дерева, пригорнулася, врослася всім тілом у нього і відчула, як життєві сили наповнюють її всю. Скільки так простояла — не вела лік часу. Відірвалася від дуба, коли відчула, що тіло наповнилося життєдайною енергією. Жінка вдихнула на повні груди гірське повітря з домішками сухотрав’я та хвої.
— Я залишаюся тут, — сказала вона чи то дереву, чи собі.
Ганна вже встигла подзвонити господареві будинку, і він під’їхав до своєї садиби. Богдана підійшла до нього, привіталася.
— Оце мій будинок, — показав чоловік на хату неподалік.
Лише зараз жінка звернула увагу на невеликий добротний будинок, збудований зі шлакоблоків, дах зі звичайної черепиці, огорожі навколо нема, у садку — кілька яблунь, рясно обліплених червонобокими плодами. Але головне — з вікна видно гори та величний дуб. До дерева лише якихось тридцять метрів.
— У будинку дерев’яні вікна, — пояснив господар, — але вони ще в гарному стані, навіть міняти не треба, лише підфарбувати, бо фарба з сонячного боку трохи полущилася.
Чоловік відімкнув хату, і вони зайшли всередину. Богдана Стефанівна одразу підійшла до вікна, замилувалася краєвидом, який відкривався перед нею. «Можна сидіти перед вікном і просто відпочивати душею, — подумала вона. — Ніколи не набридне дивитися на гори — вони щодня різні, то лише здається, що віками стоять непорушно».
— Долівка зроблена з сухого дерева, — пояснив чоловік, — зверху настелений теплий лінолеум. Є і піч, і газ. Кімнат три: спальня, вітальня і простора кухня. Якщо жити одному, то вистачить.
Богдана Стефанівна неуважно слухала господаря, який розхвалював свою домівку, бо вже відчула, що все це: і будиночок, і яблуневий сад, і зелений килим на подвір’ї, і столітній дуб за вікном, і гори — все її, таке омріяне і жадане. Так буває з людиною, коли вона із буденного пісного життя зненацька потрапляє в казку, яку сама вигадала. Як зачарована, вона повільно пройшлася кімнатами, визирнула надвір з кожного вікна. Жінка не йняла віри, що все недосяжне протягом багатьох років може стати реальністю. Богдана Стефанівна подумала, що саме тут має здійснитися ще одна її мрія — мати коня. Можна не зводити високі паркани, а зробити лише низеньку загорожу, щоб кінь мав відносну свободу. Вона навіть уявила, як він скубе травицю біля дуба.
— А сарайчик тут є? — спитала вона господаря.
— Звичайно! За будинком є добротна споруда, до речі, утеплена, якщо тримати худобу, то не замерзне, — пояснив господар. — А ви хочете придбати корівку? — поцікавився чоловік.
— Коня, — відповіла коротко і загадково посміхнулася.
— У нас багато хто тримає коней, а я колись хотів завести буйволиць, — зізнався господар, — щоб мати молоко, робити на продаж сири, а потім поїхав на заробітки… Це хата моїх батьків, а мій дім уже багато років за кордоном… Може, ви, жіночко, втілите в життя мої наміри?
— Хіба в нашій країні є буйволиці? — здивувалася жінка.
Вони вийшли з чоловіком надвір, і він їй детально розповів, де і в кого можна придбати буйволиць та яке корисне для здоров’я їхнє молоко.
— То що вирішили? — спитав господар. — Сподобалася садиба?
— А скільки тут землі? — спитала жінка.
Виявилося, що відведена земля сягає аж до дуба. Це втішило Богдану Стефанівну, і вона уточнила ціну.
На її подив, чоловік назвав трохи вищу суму, ніж говорила Ганна. Богдана Стефанівна відійшла у бік з сестрою і поцікавилася, чому так.
— У нас так часто буває, — пояснила жінка. — Стоїть роками будинок, ніхто його не купує, господарі ладні продати задешево, а коли знаходиться покупець, одразу ціна підскакує. Якщо хочеш придбати, то можеш з ним поторгуватися.
Богдана Стефанівна для себе вже вирішила, що неодмінно придбає цей будинок, але потрібно було порадитися з Настею. До цього часу вона не витратила ні копійки з грошей, які їй дав колишній чоловік. Час від часу вона ходила до банкомату і перевіряла кошти — рахунок залишався незмінним. Вона думала, що Сергій Андрійович погарячкував, мине час, і він передумає. Але він не телефонував, не давав про себе знати, але й грошей з рахунку не знімав.