Здавалося, що Іловайськ покинуло все цивільне населення, на вулицях порожньо, лише іноді хутко пробіжить людина і зникне в під’їзді багатоповерхівки. На вулицях лише військові та техніка. Місто кричало голосами автоматних черг, поодиноких пострілів, гриміло вибухами, нервово здригалися міцні стіни, коли над ними свистіли «Гради». Летіло скло з вікон, викидало з будинків речі, спалахували пожежі, тхнуло димом, порохом і смертю. Почався штурм Іловайська, куди бойовики стягли чи не звідусіль техніку і живу силу.
Ударні групи батальйонів «Дніпро» та «Донбас» раптово атакували місто з двох боків. Їх підтримувала важка артилерія та бронетехніка, але бандформування встигли до цього часу підтягти з Донецька резерви і не збиралися здавати місто. Найманці чинили шалений опір, застосовуючи всі види зброї. Бої ускладнювалися тим, що бойовики невеликими групами розсіялися по місту. Гриміла важка артилерія, але вуличні бої не стихали. Силами батальйонів МВС «Дніпро» і 3-го батальйону Нацгвардії «Донбас» за підтримки армійських частин 17-ї Криворізької танкової, 51-ї Волинської та 93-ї Дніпропетровської механізованих бригад та інших частин вдалося звільнити частину Іловайська.
39-ка, до якої потрапили Геннадій та Уля, також брала участь у штурмі міста. Комбат Олексій Григорович забрав Уляну на особливе завдання, тож Геннадій не бачив її і навіть не знав, чи з нею все гаразд. Зі своїми побратимами він вибивав бандитів, які ховалися повсюди: у багатоповерхових та приватних будинках, у підвалах та на горищах. Їхнє місцезнаходження передбачити було неможливо, вони привидом виникали то в одному місці, то в іншому.
Геннадій пильнував: один необережний крок — і може статися непоправне. Просуваючись вулицями, бійці натрапили на групу найманців. Ворог вів шалений вогонь із-за будинку школи, не давав змоги йти далі. Тоді бійці вирішили розділитися на три групи. Двоє обійшли будівлю з боків, а третя група на місці взяла вогонь на себе і відволікала увагу ворога. Коли їх накрили вогнем ззаду, від несподіванки найманці, відстрілюючись, кинулись врозтіч. Один ополченець вибіг з-за рогу будинку просто на Геннадія, але Геник чомусь не міг натиснути на курок. Побачивши перекошене від злості та ненависті обличчя, він завагався — було щось неприродне в тому, що одна людина позбавляє життя іншу. Проте тієї миті, коли найманець направив автомат на побратимів Гени, останній, зціпивши зуби, блискавично прошив довгою чергою тіло найманця, який враз перестав бути для нього людиною. Він — ворог! Кров залила бойовика, і той обм’як, ніби втративши стрижень, що тримав його, і впав. Лише на мить хлопець відвів погляд, аби не бачити вбитого, як з іншого боку будівлі висипало кілька чоловіків. Уже не сумніваючись, Гена чергою скосив ворогів, як гостра коса соковиту траву. Він більше не думав про те, скількох ворогів знищив, — то було полювання: якщо не ти, то тебе і твоїх друзів. Його автомат замовкав лише на перезарядку або кількахвилинний відпочинок.
Бійці забули про те, що давно не їли, але дошкуляла спрага. Води в місті не було, а маленькі пляшки, які вони мали з собою, давно спорожніли. Їм вдалося напитися кілька разів у приватних будинках. Бійці забігали на подвір’я й іноді знаходили там воду. На одному з таких дворів стояла миска з водою, в яку вже встигли загидити кури. Не вагаючись, хлопці зачерпнули долонями воду, аби втамували спрагу.
За дерев’яним парканом Геннадій помітив жінку.
— Може, у неї є вода? — кивнув Геннадій у бік оселі.
— Спробуймо щастя, — сказав Злий хлопцям, — може, заодно й перекусимо.
Жінка мала намір зайти до будинку, але помітивши бійців, зупинилася на сходах.
— Доброго дня, шановна! — привітався Злий.
Гена одразу помітив ворожий блиск в очах жінки.
— А він добрий? — кинула невдоволено у відповідь.
— Буде добрий.
— Що вам потрібно?
— Нам би водички попити.
— Якби моя воля, я б вас напоїла розплавленою смолою.
— Чому так? Ми прийшли вас звільнити, — втрутився в розмову Мона.
Жінка почула українську мову і зле зиркнула на хлопця.
— Уже й до нас дісталися бандерівці, — похитала головою. — І хто тебе, нацику, сюди кликав?! Якого біса приперся?! — жінка вже не стримувала ненависті. — Я не прийшла бомбити твій Львів, чому ж ти прийшов сюди? Що ви принесли? Смерть? Дивіться, що з міста зробили! Усе розбито! Ми свій вибір зробили, то чому ви нам не даєте мирно жити? Ненавиджу вас всіх! — істерично кричала вона. — Мої діти сидять у погребі завдяки вам, а я ще повинна вас напувати? Чого вирячив баньки?! Стріляй уже чи що? Усе одно життя нема!