До Богдани Стефанівни підійшла сестра та обійняла.
— Не журися, все буде добре, — мовила лагідно. — Твоє коріння тут, тож тобі буде легко ужитися із сусідами. Коли буде важко — допоможуть, на душі погано — розрадять. Головне, бути відкритою, бо люди це відчують.
— Знаю, Ганно, знаю, — зітхнула Богдана Стефанівна. — Не можу заспокоїтися, поки не почую голос Насті.
— З нею все добре, — запевнила Ганна, — може, телефони вкрали, то, поки нові придбають, відновлять номери, мине кілька днів.
— Усе може бути, — погодилася задумливо жінка.
— Ходімо, гості вже сіли за стіл.
Жінки повернулися до столу, і один із сусідів сказав:
— Пані Богдано, дійшли чутки, що ви хочете придбати гарного коня.
— Уже пішли чутки? — посміхнулася жінка. — Як швидко!
— А в нас що знає один, то знає все село. Так то правда? Маєте такий намір?
— Так, — зізналася жінка, — тільки гарного, породистого.
— Для чого, якщо не секрет? Город орати?
— Ні, може, вам здасться дивним, але просто хочу мати друга.
— Та добрий кінь може стати і другом, і помічником.
— Ні, я не хочу щоб він важко працював, досить того, що сама, як коняка, все життя гарувала.
— Та я не про те, — палко сказав чоловік, якого підбивала до душевних розмов чарчина горілки. — Можна придбати коня й кобилку, а лошат продавати. Якщо купити породисту пару, то матимете і друзів, і гроші. Люди, чи я неправду кажу? Чи не слушну пораду даю «нашій переселенці»?
Гості підтримали пропозицію і поцікавилися, яку породу він може запропонувати.
— Тільки гуцулик! — гарячкував чоловік. — Неймовірно гарний гуцульський кінь!
— Ти як почнеш про коней, — зауважив вусатий чоловік за столом, — тебе й за день не переслухаєш!
— Якщо ти все знаєш і тобі не цікаво, то не слухай, а ось пані Богдана хоче про гуцуликів послухати.
— Я із задоволенням вас вислухаю, — сказала Богдана Стефанівна, бо її насправді зацікавила ця порода коней.
— Шановна пані Богдана, послухайте старого Михайла, який ніколи не бреше, — чоловік підсів ближче. — Хай у мене язик відсохне, коли скажу хоч слово неправди! Гуцулики — невисокі коні, у загривку можуть сягати ста сорока п’яти сантиметрів. Ця неймовірна порода виведена в суворих умовах Буковинських Карпат, тож де їм буде житиметься краще, ніж тут? Мають спокійний норов, прудкі та придатні для їзди верхи. Скажу вам так: гуцулики чудово підходять недосвідченим вершникам, тому їх часто використовують для іпотерапії[2], а також для туризму. А бачили б ви, як коні ходять горами! — із захоплення сказав Михайло.
— Справді? — здивувалася жінка. — Я й не знала.
— Вони унікальним способом підіймаються по гірських стежинках, дуже обережно, високо піднімаючи передні ноги, переступають через перепони. Я вам усе покажу! А ще у 1979 році гуцульські коні одержали статус реліктової породи і були взяті під охорону. Ось так! — Чоловік підняв палець.
— Ви мене заінтригували, пане Михайло!
— Я десь читав, що на планеті живе всього п’ятсот племінних гуцульських кобил.
— Це ти загнув! — кинув хтось за столом.
— Хай мене грім поб’є! — ображено промовив чоловік. — Якщо газети брешуть, то і я збрехав!
— І де цього коня можна придбати? — спитала Богдана Стефанівна.
— Я продаю, — зітхнув чоловік. — Була у мого сина мрія розводити гуцуликів, щоб потім продавати в країни Східної Європи, де їх здебільшого використовують для кінного спорту, а я хотів розвивати зелений туризм, лікувати людей за допомогою коней, та не судилося. Ми з сином і грошенят назбирали, і їздили у Бурштин на «парувальний пункт», — сказав чоловік і знову тяжко зітхнув.
— Не купили?
— Та купили, але син пішов добровольцем в АТО, — пояснив чоловік. — Усі гроші вклали в покупку, а за що придбати бронежилет, каску і все інше? Солдати ж голі й босі. Вирішили продати коней, а віддавати будь-кому шкода. Та вам би їх продав. Живу поруч, тож допоможу в усьому.
Вони ще трохи поговорили про гуцуликів і домовилися, що наступного дня Богдана Стефанівна подивиться на них.
Коли гості розійшлися, Ганна допомогла Богдані вимити посуд.
— Ну що, нема зв’язку? — спитала вона, побачивши, що сестра раз по раз бере мобільник до рук.
— Нема, — промовила Богдана Стефанівна ледь не плачучи. — У мене вже серце зболілося. Навіть не знаю, що робити.
— Сподіватися на краще і не думати про лихе, — сказала жінка, витираючи новим рушником останню тарілку.