— Сусіди!
— Доброго ранку! — почув у відповідь голос Семена. — Як ви там? Тримаєтесь?
— Мушу. Як Олена?
— Лежить, не може підвестися, їй зле без води.
— Агов! Де ви там є, чорти б вас забрали! — заволав Вадим, грюкаючи кулаками в металеві двері.
Почулися кроки, що наближалися.
— Чого репетуєш? — невдоволено спитав Вітька.
— Ви думаєте давати нам воду? — спитав Вадим, згадавши «не проси».
— Незабаром усе розвезу: і жрачку, і воду, — сказав Вітька. — У нас тут НП, не до вас було.
— Яка? — поцікавився Вадим.
— Та наші хлопці покрали генератори і кудись на Росію вивезли, — стишеним голосом пояснив чоловік.
— На біса вони їм?
— Як то? Воювати не хочуть, стирили генератори, а там продадуть, — охоче розповів. — Щось я тут розпатякався, — схаменувся Вітька, — за довгий язик можуть строк додати.
— А вода коли буде?
— Колись буде, бо наші націоналізували супермаркет «Метро». Ти гадаєш, воду в пляшках спеціально для вас закупили? — хихикнув чоловік.
— Не барися з водою, — не попросив, наказав Вадим.
Вітька пішов, і одразу ж неподалік розірвався снаряд, за ним другий, третій. За кілька хвилин пішла «відповідь» — просвистіло і десь далеко бахнуло. З годину було чути вибухи, потім зненацька стихло, як і нічого не було. Ця «розвага» трохи відвернула думки Вадима від води. Як тільки настала тиша, знову зашуміло в скронях.
Чекати довелося недовго. Проскрипіли колеса візка по коридору, стихли біля камери.
— Ще не відкинув ласти без води? — почувся голос баландера.
— Давай уже!
Вадим схопив пляшку, тремтячими руками відкрутив кришечку і припав до води. Прохолодна рідина здалася такою бажаною і смачною, як ніколи. Схаменувся Вадим, коли в пляшці лишилося води на палець.
— Перебір, — зітхнув він, з болем поглянувши на залишки води.
— Бери ще одну.
— За які заслуги? Краще віддай жінці в камері навпроти.
— Ти не дуже тут командуй, — буркнув невдоволено Вітька, — ти їм ще потрібен, тож наказано видати більше води, а там — вороги ЛНР, вони не хочуть співпрацювати з нашими. Вловив різницю?
— Але вона жінка.
— У неї є чоловік, нехай з нею ділиться, то їхні сімейні справи і аж ніяк не твої, і не мої, — хіхікнув баландер. — Краще б про свою спитав.
— Про Настю?! — мимоволі вихопилося у Вадима.
— А в тебе кілька дружин? Просила тобі дещо передати, — майже прошепотів.
— Що саме?
— Загадку. Слухай, а то забуду. Яка різниця між словами «перемога» і «побєда»?
Сумнівів не лишилося! Настя жива і вона поруч! Тільки вона, щоб якось підтримати Вадима, могла передати загадку! Тож вона не занепала духом, не зламалася!
— Дякую! — сказав Вадим, але візок уже поскрипів далі по коридору.
На радощах Вадим пізно схаменувся. «Який я телепень! — картав він себе. — Потрібно було передати їй воду!»
Лише коли ейфорія трохи спала, він подумав, що то на краще. «Не проси». Настя сильна, вона витримає. От якби можна було хоч на хвилинку її побачити! У животі загурчало, і Вадим згадав про їжу. Він забрав з «кормушки» миску, взяв зі столу ложку, яка давно не бачила води, і з’їв запарену окропом «Мівіну». «Мабуть, теж „націоналізована“ в „Метро“», — подумав, сьорбаючи.
Вадима не викликали на допит, тож сушив голову над загадкою Насті, перебирав різні варіанти, але ніяк не міг второпати різниці між двома словами. І чи є вона взагалі? Це ж треба було Насті таке вигадати!
Коли Вадим і Настя поїхали, Левко не хвилювався. Сам уже не раз волонтерив з батьком, возив допомогу бійцям, тож знав, що такі поїздки важкі та виснажливі, але коли бачив радість солдатів, відчував їхню вдячність за допомогу, втома зникала і він знав, що робить корисну справу для перемоги і тому поїде ще і ще. Левко не телефонував батькові, щоб не відволікати його, а перед його поверненням вирішив приготувати обід. Він змалку навчився готувати різні страви. Батько працював, тож Левко звик бувати вдома сам і добре справлявся. Хлопець купив курячого фаршу, насмажив котлет. Поки варилася гречана каша, нарізав салат зі свіжих помідорів та солодкого болгарського перцю. Батько не дуже полюбляв перець, та Левкові він подобався, до того ж хотілося порадувати тітку Настю, якій перець смакував. А ще вона нахвалялася приготувати йому в дорогу трилітрову банку борщу. Левко змастив салат олією і про себе посміхнувся. Добра вона, тітка Настя, і батько, схоже, її дуже кохає. Нехай би вже швидше побралися і жили разом, щоб він там, у Києві, не думав, що батько самотній.