— Що він робить? — здивовано і стривожено запитав Геник.
— Не твоє діло, — кинув невдоволено друг.
Геннадій помітив, як Сич відчинив шкатулку, поклав у бокову кишеню золотий ланцюжок.
— Стояти! — скипів Геннадій. Він швидким рухом скинув з плеча автомат і спрямував на хлопця. Той зреагував миттєво — направив на нього свій. — Поклади все на місце! Ну ж бо!
— Заспокойся, псих! — кинув Сич. — Не суй носа куди не просять!
— Це називається мародерство!
— Не тобі, шмаркачу, мене повчати!
— Я тобі не дозволю грабувати!
— Може, ще й кулю у мене випустиш?
— Випущу!
— Кишка тонка!
— Ша, хлопці! — втрутився Злий. — Сєвєр, опусти зброю.
— І ти з ним заодно?!
— Я тобі все поясню.
— Не треба! Я сам усе бачу! — викрикнув Геннадій.
— Заткнись! — наказав Злий так, що пішла луна.
— Я сам його пристрелю! — лютував Сич. — Відійди геть!
— Давайте один одного переб’ємо, — Злий став між хлопцями, — допоможемо ворогу? Га? А чом би й ні?! На двох бійців стане менше!
— Це — мародерство! — вперто повторив Геннадій.
— Ходімо, — Злий взяв Геника під руку, — я тобі поясню, як це називається. Ходімо, досить бичитися один на одного!
Геннадій неохоче опустив зброю і розвернувся. Вони пройшли до машини, закурили.
— Ти, друже, не гарячкуй, коли не знаєш, що й до чого, — спокійно мовив Злий.
Він затягнувся димом, сів на поріжок мікроавтобуса.
— То поясни мені, бовдуру, як це зараз називається, — невдоволено буркнув Геннадій. — Може, приватизацією чи, даруй, прихватизацією? Так, здається, у сєпарів називають грабіж?
— По-перше, власник цього будинку воює на тому боці, і його ніхто не змушував, пішов добровільно.
— Це не дає нам права грабувати будинок. Напевно, у нього є дружина, діти. Вони до чого?
— Та-а-ак, — протяжно мовив хлопець, — вони ні до чого. А ось у Сича ліпший друг зараз у реанімації в Харкові, лежить непритомний, бо куля в голові засіла і ніг нема, а він хотів зробити дружині подарунок на її день народження. Про золотий ланцюжок дівчина мріяла, а не мала змоги купити, бо нещодавно тільки покинула стіни дитбудинку.
— Все одно, він не має права, — уже тихіше і спокійніше сказав Геннадій.
— Не має. А вагітній дівчині, якій незабаром виповниться дев’ятнадцять, чоловік-інвалід зможе надіслати подарунок? Вона ще не знає про лихо, і Сич вирішив зробити їй подарунок нібито від чоловіка, а про біду не сповіщати до пологів. Ось такі справи, Сєвєр.
Геннадій мовчав. Він нервово докурив цигарку, недопалок із силою розчавив чоботом.
— А ти впевнений, що Сич узяв лише ланцюжок, а не поцупив усі коштовності? — спитав.
— Впевнений, що поцупив.
— І це не мародерство?
— Не будь мотузяною душею, — скривився Злий. — На війні як на війні, багато бруду, але серед простих вояків, які ризикують життям щомиті, його набагато менше, ніж там, нагорі, — він тицьнув угору, — де набивають собі гаманці за рахунок таких, як я, ти, Сич і ті хлопці, які незабаром почнуть непритомніти від голоду та спраги. Ти ось такий правильний, а хлопцям треба доставити воду. Де її взяти? Водогони перебиті, а спека докучає. Купувати в сєпара? — кивнув на магазинчик. — Ага, розігналися! За які шиши? Зараз відкрию магазин, завантажимо хлопцям воду. Сподіваюсь, що вона там є.
Не чекаючи від Геннадія нових звинувачень і дорікань, Злий приніс шматок арматури і спритним рухом збив замок.
— Прошу! — кивнув.
Усередині невеличкої продуктової крамниці все було так, ніби господарі щойно вийшли на хвилинку. На поличках охайно розкладені пачки печива, чаю, кави, кетчупи та консерви, у холодильних шафах — пляшки з напоями та газованою водою. Злий відчинив дверцята, дістав пляшку і жадібно зробив кілька великих ковтків. Він сплюнув на підлогу, нарікнувши на теплу воду.
— Холодильники не працюють, світла нема. Нічого, хлопці хоч трохи вгамують спрагу. Давай вантажити все, чим можна їх підгодувати та напоїти, — наказав.
Геннадій вагався.
— То ти будеш допомагати чи шмарклі тягати та сльози лити за сєпарським добром?
Геннадій мовчки дістав пляшки з водою. Прибіг Сич, приніс скатертину.
— Клейонки не знайшов? — невдоволено буркнув Злий, відчиняючи дверцята багажного відділення мікроавтобуса.
— Аристократи, мать їх… — Сич вилаявся, — клейонок нема, одні скатерті.