Выбрать главу

Вадим зрозумів, що Філін цього разу залишиться без двадцяти тисяч доларів, але найбільше непокоїло його те, чи дозволять їм тепер бути в одній камері з Настею. Охоронці зупинилися біля камери № 2, відчинили двері та заштовхнули Вадима всередину, Настю повели далі коридором.

Розділ 41

Не витримало материнське серце — поїхала Богдана Стефанівна на Луганщину. Сусід Михайло добровільно взявся доглядати господарство, сестра з чоловіком провели на потяг. У Києві жінка пересіла, і знову стукіт коліс та вихор думок. Чому людське щастя таке примхливе? Здавалося, справдилося неждано-негадано все, про що мріялося, настав час насолоджуватися щастям, а не вийшло — життя чашу з медом розбавило гірким полином. Чи то вже доля її така, чи сама в чому винна? Хто дасть відповідь? А ніхто, бо відповіді на всі питання знає лише Всевишній.

Богдана Стефанівна лежала і думала про те, чи правильно вчинила, витрачаючи гроші колишнього чоловіка. Може, знову помилилася? Що робити, якщо він передумає і вимагатиме повернути кошти? Якщо так, вона продасть будинок, а ось коней — нізащо. Вона вже відчула, що вони сприйняли її як нового господаря. Герда й Геракл перед її від’їздом самі підійшли до неї, довірливо ткнулися мордами в плечі ніби просили не покидати їх і не зраджувати.

— Я повернуся до вас, мої любі, лише чекайте на мене, — сказала вона коням і попестила їх.

Здавалося, вони зрозуміли її й довго дивилися вслід великими розумними очима. До від’їзду Богдана Стефанівна так і не наважилася сісти верхи на коня. Сусід довго її вмовляв, але вирішила зачекати. Скільки? Знову нема відповіді. Чоловік подумав, що вона боїться їздити верхи, але їй потрібен був час, щоб підготувати себе психологічно, переступити межу зайвої жалості, коли кінь — друг, а не робоча сила.

Монотонний стукіт коліс приспав змучену роздумами та тривогою жінку. Прокинулася Богдана Стефанівна у Сватовому. «Це ж треба так заснути! — подумала. — Можна і свою станцію проспати!»

— Чаю чи кави? — спитала провідниця.

Богдана Стефанівна відмовилась. Скільки там лишилося їхати? Кілометрів сімдесят? Навіть як сто, то що вони в порівнянні з тим шляхом, який лишився позаду? Жінка почала потихеньку збиратися. Спробувала додзвонитися доньці, але знову не було зв’язку. Жінка сховала телефон у кишеню, й він одразу озвався дзвінком. Швидко дістала мобільник, номер не визначився.

— Алло! — промовила схвильовано. — Я слухаю!

— Бабуньо, привіт! Ти мене не впізнала? — почула голос Іванни.

— Іванко, дитино, я так рада тебе чути!

— І я тебе!

— Як у тебе справи?

— У мене все добре. А ти як?

— Усе нормально. Розкажи, як ти? Де? Можеш дати свій номер телефону?

— Бабуньо, я тебе дуже люблю, — сказала Іванна. — І маму теж. За мене не хвилюйтесь, у мене все добре. Передай вітання мамі, я їй зателефоную тижнів за два. Ну все, я не можу довго гово…

У слухавці запікало.

— Та що ж це таке! — у відчаї промовила жінка. — Зв’язок обірвався!

— Тут часто губиться зв’язок, — сказала провідниця, яка проходила з порожніми склянками. — До Рубіжного буде те саме.

— Я ж не встигла сказати головне!

— А ви зачекайте, — порадила жінка, — передзвонять.

До самої станції Богдана Стефанівна не випускала з рук телефон, але Іванка так і не передзвонила. У Рубіжному жінка разом з іншими пасажирами сіла в таксі. Перевірка на кількох блокпостах — і за сорок хвилин опинилася в Сєвєродонецьку.

Сухий і гарячий вітер дмухнув їй в обличчя, коли вийшла на знайомому автовокзалі. Богдана Стефанівна одразу пішла до Мріївських будинків, де жив Вадим. Вона швидко знайшла його квартиру і довго та безуспішно тисла на кнопку дзвінка.

— Їх нема вже кілька днів, — сказала сусідка, яка вийшла з квартири навпроти.

— А Левко?

— Поїхав у Київ на навчання, — пояснила жінка. — Що передати, коли повернуться?

— Скажіть, що приходила Богдана Стефанівна.

— А хто ви їм?

— Вони знають.

— Ну добре, передам. До них вчора приходила якась жіночка з дівчинкою, назвалася Катериною Максимівною, а та, що молоденька, — Аллою. Не ваші родичі? — спитала.

— Ні, — стенула плечима Богдана Стефанівна, — не знаю таких.

— Я все їм передам, — запевнила сусідка, — у мене хороша пам’ять.

— Дякую вам.

Богдана Стефанівна вийшла на вулицю й вирішила ще раз спробувати поговорити з Валерієм. Вона знайшла лавку в тіні, присіла на неї, попила з пляшки води. Не дуже їй хотілося чути колишнього зятя, але треба, подзвонила, привіталася.