Не таким уявляла собі приїзд у село Богдана Стефанівна. Стомлена дорогою та морально пригнічена, вона ледь дибала знайомою вулицею. Сусідка, що підмітала біля свого подвір’я, кинулася їй назустріч і забрала ношу.
— Ходімо до мене, я тебе враз поверну до тями, — запросила.
— Дякую, Дусю, але я хочу додому, дорога була важкою, — стомлено мовила Богдана Стефанівна. — На лавці посидимо п’ять хвилин і піду.
Сусідки присіли погомоніти біля паркану, і Богдана Стефанівна стисло розповіла про себе та зникнення Насті та Вадима.
— Недавно хлопчина приїздив, також шукав їх, — сказала сусідка.
— То був Левко, син Вадима. А в тебе, я бачу, так і висить наш прапор. Заспокоїлися недоброзичливці?
— Висів і буде висіти, — запевнила Дуся і посміхнулася: — У мене тепер нове прізвисько — укробандерівка. Мені подобається!
Недовго побалакали сусідки, і Богдана Стефанівна пішла додому. Тільки ступила у двір — назустріч вибіг Барсик, мурчить, нявкає, лащиться до господині.
— Дочекався, от молодець!
Жінка взяла на руки кота, понесла до хати. Усередині віяло пусткою. Здавалося, стіни рідні такі, що рідніших немає, оселя обжита, а чогось не вистачає. Враження таке, ніби побував злодій і поцупив щось таке, про що одразу й не здогадаєшся. Богдана Стефанівна відчинила шафи — все на місці, ліжко акуратно заправлене, скатертина чиста, хіба що нема на стіні старого календаря із зображенням коня. Та навіщо він їй, коли має живих красенів?
Богдана Стефанівна переодяглася в халат — так звичніше і зручніше, відчинила холодильник, а там порожньо. Добре, що є картопля, можна насмажити.
— Барсику, картоплю будеш? Знаю, що ні, а мені нічого не хочеться, — говорила вона до кота, який ходив за нею, як прив’язаний. — Чим же тебе пригостити? Треба сходити до магазину, а в мене нема сил. Що нам робити? Одна донька поїхала світ за очі й не дзвонить, доля іншої невідома. Чому я така безталанна? Мовчиш? Мурчиш, задоволений моїм приїздом, а я мала на думці забрати тебе в нову хату. Поїхав би зі мною? Тепер не знаю навіть, коли я туди повернуся і чи взагалі поїду. Страшно мені, Барсику, ой як страшно! Тривожно так, що душа холоне!
Рипнули двері, і на порозі з’явилася ще одна сусідка, Валентина Петрівна.
— Отакої! — сплеснула руками. — А я вже думала, злодії до хати залізли!
Сусідки погомоніли, розповіли одна одній останні новини.
— Неправильно якось все, не по-людськи у вас, — похитала головою Валентина Петрівна. — Ти поїхала, залишивши листа, потім змучилася, чекаючи тебе Настя, повернулася Ніна, знову поїхала, а тепер Насті нема, Геник не дзвонить. Чи воно родинне у вас?
— Я таке вже чула, — прошепотіла жінка і зітхнула. — Не знаю, що за напасть на нашу родину? І хто її наслав?
— Слухай, ти ж голодна з дороги, а я тут язиком плещу! — сусідка попрямувала до виходу. — Зараз борщику гаряченького принесу і Барсику риби.
— Не треба, дякую, — запротестувала Богдана Стефанівна, — у мене нема апетиту.
— На мій борщ буде! А то в тебе в холодильнику не миша повісилася, так павук сплів павутиння, — було чути вже з коридору.
Гарячий домашній наваристий борщ з квасолею жінка дійсно поїла з апетитом. Вона одразу відчула себе краще, подякувала сусідці й поцікавилася, як її донька Людмила.
— Приїздила до мене, — розповіла сусідка, — погостювала один день і поїхала.
— Стосунки налагодили? — обережно спитала Богдана Стефанівна.
— Як сказати… — знизала плечима Валентина Петрівна. — Ми не розмовляли на болючі теми, тому й не сварилися, але натягнутість… вона залишилася.
— Головне, що приїхала, що ви побачилися, все-таки рідні.
— Знаєш, що вона надумала? Всиновити дитину.
— То це ж добре! Якщо Бог своїх не дав, то нехай стане матір’ю іншій дитині. Сирітка, напевно?
— Батька нема, а мати хлопчика загинула в Донецьку при бомбардуванні. Дитину забрала в Суми бабуся, але їй не дають опіки, бо вона хвора на рак.
— Виходить, дитинку сам Всевишній Людмилі послав!
— І все-таки чужа кров, — сумно промовила сусідка.