Затриманих вивели на подвір’я, оточене парканом з колючим дротом нагорі. Настя замружилася від яскравого сонця, огледілася. Жінок підвели до автобуса і почали перевіряти за списками. Вони шепотілися про те, що зараз відбувається формування нового керівництва і їх переводять у приміщення обладміністрації, де нібито розміщується штаб. Чому переводять і чи на краще — ніхто не знав. Більше інформації Настя не почула, її увагу привернули ув’язнені чоловіки, яких вивели з приміщення. Серед них вона одразу помітила Вадима і помахала йому. На щастя, чоловіків привели до автобуса, який щойно під’їхав і зупинився біля натовпу жінок. Вадим підійшов до Насті, пригорнув до себе.
— Привіт, моя рідненька! — поцілував її в губи. — Вибач за нереспектабельний вигляд, — пожартував він, — були часи, коли виглядав краще.
— Тобі смішно? — Настя погладила його неголену щоку. — А я незабаром матиму свій бізнес.
Вадим запитально подивився на Настю.
— Власний розсадник вошей.
Чоловік посміхнувся.
— Ти молодець, тримаєшся! Скажи мені відгадку, бо я вже мізки зламав.
— Щоб дочекатися перемоги, потрібно «перемочь», «пережити» всі біди — «по бєдє» пройтися і перемогти. Ми все переживемо, бо перемагає лише той, у кого більше сили волі та терпіння. Чи не так?
— Звичайно! Ми сильні, все переживемо і винесемо.
— У тебе рана загоїлася? — спитала Настя, торкнувшись розірваної футболки на плечі, де запеклася кров, залишивши коричневу пляму.
— Звичайно! Як на собаці! А ти як?
— Не дуже, але тримаюся. Буває й гірше.
Чоловіків також перевірили за списками і наказали сідати в автобус.
— Жінки наліво, чоловіки — направо! — прокричав охоронець.
— Я кохаю тебе! — Вадим поцілував Настю.
— І я тебе! — встигла сказати Настя до того, як охорона розділила їх.
Їдучи в автобусі, Настя дивилася у вікно і намагалася запам’ятати все, що бачить навколо. Коротка вимушена екскурсія мала залишити їй спогади та враження, які там, у в’язниці, відволікатимуть від гнітючих думок. Вулиці міста були майже порожні. Здавалося, що невидима сила сховала мешканців у надійні місця. Не видно людей на балконах, тільки білизна висить подекуди. Води нема, то яке прання? Поодинокі перехожі несуть у пластикових бутлях воду, зігнувшись від тягаря. П’ятиповерховий будинок зяє розбитими вікнами. Деякі вікна залатані фанерою та плівкою, інші виблискують новим склом. Перед будинком — вирва від снаряду. Уламки асфальту складені поруч охайною купкою. Із-за будинків виглядає, витягнувши довгу шию, підйомний кран. Прогулюється бабуся з онуком, тримаючи його за руку. Стара швидко оминула натовп озброєних людей, які стояли посеред тротуарної доріжки і жваво розмовляли. На крамничках написи: «Зачинено на ремонт», «Вибачте, ми не працюємо» та коротке, без пояснень і визначеності «Зачинено».
…Жінок розмістили в приміщенні колишнього архіву. Одна велика кімната на всіх з металевими стелажами. Схоже, документи вивозили поспіхом, бо подекуди валялися пожовклі від часу папірці, розірвані теки, старі газети, ручки та олівці.
— Ось наше нове житло, — сказала якась жіночка. — Треба прибратися, пилюки повно.
Жінки знайшли в кутку старий віник, на їх прохання охоронець приніс пляшку води, миску, ганчірку, сказав, щоб обирали собі спальні місця. Настя облюбувала собі «ліжко» в кутку на нижній полиці. Відстань до наступної згори півметра, тому на боці спати проблемно, але в порівнянні з задушливою маленькою камерою, великий простір здався апартаментами, де можна ходити, поспілкуватися, навіть дихати легше.
Жінки взялися за прибирання й одразу роззнайомилися. У цей час чоловіків розмістили в підвальній бойлерній.
— Лягайте де заманеться, — сказав охоронець. — Звиняйте, але постіль не завезли, — посміхнувся. — Та й навіщо вона вам? Ви все одно вороги.
— Спочатку б розібралися, хто вам ворог, — буркнув Степан, якого розлучили з дружиною. — І де нам спати?
— На підлозі. Де ще?
— Але ж підлога бетонна, тут холодно, — заперечив Степан. — Люди захворіють.
— А мені яке діло? Я виконую наказ. Усі питання до керівництва. Зараз принесу з архіву картонки, тож можна буде постелити, — пообіцяв чоловік.
В архіві охоронці позбирали картонні коробки, натомість жінкам принесли старі ватяні матраци.