— Бо хочуть розмовляти російською мовою.
— ?
— Майдан був проти.
— ?
— Ви танцювали на Майдані, напившись чаю з наркотиками, а ми в той час мирно працювали.
— Про наркотики то вже занадто!
— Знайома розповідала про свою доньку, — охоче почав Костя. — Вона без її відома поїхала на Майдан, там було холодно і їм розносили чай на травах. Після того чаю дівчина стрибала по Майдану дві доби без сну і їжі, а коли мати її забрала і повела в лікарню, то у крові виявили три види наркотиків.
— І ти особисто знаєш цю жінку? — скептично спитав Вадим.
— Звичайно! Це моя добра знайома!
— Такі побрехеньки розповідають і у нас у Сєвєродонецьку. І що найцікавіше: кожен знає жінку та її доньку.
— Та мені байдуже, що ти там думаєш, — сплюнув на землю Костя. — Я кажу те, що знаю.
Вадим не став сперечатися, бо, про що б не заходила мова, закінчиться однаково: по-перше, Майдан — ворог номер один, по-друге, Правий сектор і батальйон «Айдар» — також вороги, по-третє — ніколи батальйон «Айдар» не увійде в Луганськ! І наостанок: «Дуже хочемо додому, остогидла війна!» — «То йдіть! Хто вас тримає?» — «Я хочу, щоб моя родина розмовляла російською».
І жодні докази, що ніхто не забороняє розмовляти російською мовою, не діють. У всіх ніби коротке замикання в голові, коли людина не здатна розмірковувати, робити висновки чи навіть дискутувати. Тому Вадим перевів розмову на інше і спитав про останні новини.
— Кажеш, ти віз допомогу «Айдару»? — Костя припалив цигарку Вадиму.
— Так, — підтвердив чоловік, затягуючись. — А що?
— Тоді новини для тебе невтішні, а для нас радісні, — хіхікнув юнак. — Знаєш, що з ними трапилося п’ятого вересня?
— Звідки я можу знати? То що?
— Айдарівці, здається з Волині, їхали вантажівкою по трасі між Металістом та Щастям, — почав балакучий Костя. — Проїхали вони поворот на село Цвітні Піски і десь за півтора кілометра побачили блокпост з укропським прапором. Солдат їх питає, хто, мовляв, такі. А командир без усякого відказує: «Ми — „Айдар“». Солдат як полосоне з «калаша» по них!
— Чому?!
— Не докумекав? — розсміявся Костя. — То ж наші хлопці їх підловили!
— Це ж підло!
— На війні всі способи годяться! — підтримав Олексій. — Усе чотко! Айдарівці як драпонули хто куди! Тікали, як щури з тонучого корабля! Частина все-таки втекла, чкурнувши у «зеленку», а решту поклали на місці.
— Багато загинуло? — спитав Вадим.
— А дідько їх знає! — знизав плечима Костя. — Казали хлопці, чоловік п’ятдесят поклали точно.
— Ні, під вісімдесят, — виправив Олексій. — Там ще була якась укропська баба, кажуть, що лікарка. Знайшлася героїня! — хмикнув юнак. — Приперлась рятувати поранених. Чудна! Можна подумати, що поранені комусь потрібні! Подобивали їх і всі дєла!
— Нам би таких баб та побільше! — сказав Костя. — Уяви, сама, без наказу, на автівці примчала! Вогонь, а не баба! Відчайдуха! Каже, віддайте поранених, а хлопці на те: «Вони вже з Богом розмовляють!», тоді, каже, віддайте вбитих. А навіщо? Чи не все одно, в якій землі лежати?
— Звичайно, ні, — глухо сказав Вадим, — у них також є батьки, діти, рідні люди.
— Ти думаєш, що ми звірі? — образився Костя. — Після бою за дві години почалося перемир’я, тож наші домовилися з укропами і за три дні віддали їм трупи. Уцілілих забрали в полон, бабу теж.
— А її за що? Вона ж лікарка.
— А щоб не пхала носа куди не треба! — засміявся Олексій. — Хай посидить, може, на когось обміняємо. Усе, годі ляси точити! До роботи!
Алла мала намір поїхати разом із Катериною Максимівною в село до матері тітки Насті у перші вихідні. Вона вважала, що саме там мешкає подруга матері і напевно там нема зв’язку, бо скільки не намагалася додзвонитися до неї — все марно. Але Катерина Максимівна так стомилася, що в Алли не вистачило совісті тягти жінку. Сама теж не поїхала, бо мама категорично заборонила самостійно їздити будь-куди. Ще наполягала, щоб із дому сама не виходила, але то вже було занадто, і Алла порушувала свою обіцянку.
Наступного тижня Алла розповіла матері, що тітка Настя не заходила до них і з нею нема зв’язку.
— Ясно, — зітхнула Аліса, — отака, виявляється, у мене подруга.
— Що ясно?
— Для Насті я — сєпаратистка, ворог, то навіщо допомагати доньці сєпаратистки?
— Мамо, не будь такою категоричною. Ми ж не знаємо всього.
— Навіщо тоді обіцяла? Не вистачило сил сказати правду? — обурювалася жінка. — Могла б одразу сказати, що на мене не розраховуй і баста.