— Ти ж знаєш, що тітка Настя не така. Якщо вона пообіцяла, то дотримає свого слова.
— Чому ж тоді не бере слухавку?
— З нею взагалі нема зв’язку.
— Мабуть, внесла твій номер до чорного списку, щоб ти не могла з нею спілкуватися, — висловила припущення Аліса і додала: — Я також не буду їй дзвонити і тобі, Аллочко, забороняю. Ти мене почула?
— Так, — стиха мовила дівчина. — Мамо, я все одно хочу поїхати в село.
— Я забороняю, — карбуючи кожне слово, сказала мати. — Ти пам’ятаєш, що ми з батьком відпустили тебе з умовою, що ти слухатимешся наших порад.
— Ну, мамо, будь ласочка!
— Про це не може бути й мови! Якщо Настя сама не прийшла, як обіцяла, отже, вона не хоче знати, як ти і де. То навіщо її шукати? Хай живе своїм життям, а ми не будемо в нього втручатися. Домовились?
— Не знаю, — вагалася Алла.
— Дитинко, якщо я дізнаюся, що ти їздила в село, то вживу заходів.
— Яких?
— Забороню Катерині жити з тобою, і тобі доведеться повернутися в Луганськ. Це моє останнє слово. Ти ж мене знаєш, я не жартую.
Алла найбільше боялася того, що мати поверне її в Луганськ, тож неохоче пообіцяла більше не шукати зустрічей з тіткою Настею і не телефонувати їй.
— Якщо вона прийде до нас, то буду з нею спілкуватися, — сказала наостанок дівчина. — Буде нечемно, якщо мовчатиму.
— Вона не прийде, — запевнила жінка і попрощалася.
Ввечері Алла розповіла Катерині Максимівні про розмову з матір’ю.
— Батьки не завжди праві, — сказала на те жінка, — але потрібно дослухатися до їхніх порад. Коли станеш повнолітньою, тоді прийматимеш самостійні рішення, а поки роби, як порадила мати. Ти ж не хочеш назад у ЛНР?
— У жодному разі! — сказала Алла і довірливо пригорнулася до неї.
— Ну що там? — спитав Злий Улянку, яка уважно дивилася у приціл снайперської гвинтівки.
— Розбита БМП, біля неї працюючий БТР, поблизу бачу чотирьох військових, — відповіла дівчина. — Розпізнавальних знаків на формі не видно.
— Так не видно чи нема?
— Взагалі їх нема.
— Дай подивлюся, — Злий взяв у дівчини СГД. — Це можуть бути росіяни, — сказав він згодом і віддав дівчині зброю. — Нам потрібно взяти язика, хоча б одного.
— Може, в БТРi ще хтось є? — припустив Геннадій.
— Не сидітимуть же вони там цілу годину? Зваряться, як раки в окропі. Чекаємо десять хвилин.
Уляна знову припала до вічка СГД. За кілька хвилин люди в камуфляжній формі дістали пляшку з водою, розпакували щось і почали їсти.
— Схоже, вони зголодніли, — доповідала дівчина. — Вирішили перекусити і напитися води.
— От тварюки! Жеруть, п’ють, а тут язик у роті від спраги скрутився, — пробубнів Злий.
— Треба не проґавити, бо можуть сісти в БТР і чкурнути, — сказала Уля. — Можливо, вони кадрові військові, бо підтягнуті, охайні й обережні. Їдять, напевно, спецпайки, судячи з пакування. Запивають водою.
— Улю, зможеш зняти двох, а третьому вцілити у ногу?
— Одразу не зможу. Після першого пострілу заметушаться. Зніму одного, того, що праворуч, іншому одразу цілюсь у ноги, — пояснила дівчина, — коли він впаде, у нього не стріляйте, приберіть інших. Якщо встигну, зніму ще одного. Готові?
— Не промаж!
Уля промовчала. Кілька секунд готовності — і пролунав перший постріл, за ним другий. Хлопці побігли вперед. Скориставшись сум’яттям, вони першими зробили кілька черг з автоматів. Злий стрибнув до пораненого, який, схопившись за ногу, качався по землі.
— Руки! Руки я сказав! — закричав він.
Чоловік потягнувся до пояса, але влучний постріл Улянки в плече змусив його зупинитися.
— Ти його не добила? — спитав і наказав пораненому: — Прибери руку!
Чоловік відвів руку, і Злий оглянув рану.
— Трохи зачепило, — сказав, відкидаючи зброю ворога. — На нозі теж легке поранення. Молодець, Улька!
— Сама знаю, — посміхнулась дівчина.
— Мені потрібен лікар, — сказав поранений російською, — я стікаю кров’ю.
— Сєвєр, забери їхні документи! — наказав Злий, проігнорувавши прохання. Відтак дістав з кишені чоловіка документи і присвиснув. — Так, як і думали! «Брати-росіяни», мать вас!
— Злий, поглянь сюди! — Улянка підняла зброю. — Автомат АК-100, такі є лише на озброєнні РФ.
— Непоганий улов! — зрадів Злий. — Сєвєр, збирай зброю, беремо набої і ноги в руки! Ех, якби техніку забрати!
— Ризиковано, — промовила Уля. — Наші можуть підстрелити.